Розділ 8 Не той, від кого тікали

Чорні двері стояли відкриті.
Не широко.
Лише настільки, щоб стало зрозуміло —
вони не випадковість.
Вітер стих.
Поле дверей більше не було полем.
Усі двері навколо стали однаковими.
Темними.
Закритими.
Крім одних.
Каель стояв нерухомо.
Дивився.
І вперше Еліна побачила в ньому те, чого не було раніше.
Не сум.
Не втому.
Страх.
Він тихо сказав:
— Ні.
Еліна подивилась.
— Ти знаєш, що це?
Він не відповів одразу.
Потім сказав:
— Я знаю, чим це не є.
Тиша.
Вона чекала.
Він перевів погляд на неї.
І сказав:
— Це не Північні двері.
Усередині щось стиснулося.
— Тоді що?
Каель дивився.
І дуже спокійно відповів:
—
— Це те, що починає їх шукати.
—
Тиша.
Еліна не зрозуміла.
Але тіло зрозуміло раніше.
Хотілось відійти.
Не дивитись.
Не слухати.
Наче щось усередині кричало —
не дозволяй йому тебе помітити.
Каель зробив крок.
Став перед нею.
Не дивлячись назад.
І тихо сказав:
— Слухай уважно.
У тебе зараз буде дуже багато питань.
Але часу мало.
Еліна мовчала.
Він продовжив:
— Твоя мама не тікала від мене.
Я не переслідував вас.
Я шукав.
Бо думав, що ще можна все виправити.
Тиша.
Вона дивилась.
Він видихнув.
І вперше сказав те, що давно носив.
—
— Вона тікала від того, що почало приходити після тебе.
—
Еліна застигла.
Не зрозуміла.
— Після мене?
Він кивнув.
І одразу сказав:
— Не через тебе.
Це різне.
Тиша.
Вона дивилась.
Він повільно підійшов ближче.
І сказав:
— Коли ти народилась…
нічого не сталося.
Перший місяць.
Другий.
Рік.
А потім…
почали з’являтись двері.
Не там, де мали.
Не для тих людей.
Люди почали бачити те, чого не існує.
І кожного разу…
ти була поруч.
У неї всередині похололо.
Вона прошепотіла:
— Це я?
Він одразу похитав головою.
—
— Ні.
І це була її помилка.
—
Тиша.
Він подивився на чорні двері.
І продовжив:
— Вона вирішила, що причина — ти.
Що якщо сховати тебе…
воно не знайде.
Пауза.
Його голос став тихішим.
—
— Але воно ніколи не шукало тебе.
—
Еліна дивилась.
Не дихала.
Він повернувся.
Подивився прямо.
—
— Воно шукало її.
—
Тиша.
Світ ніби відсунувся.
Усі втечі.
Усі зміни імен.
Усе життя.
Не через неї?
Каель тихо сказав:
— Вона не відкрила двері.
Але двері почали відкриватися самі.
І вона вирішила, що це її провина.
Тому пішла.
Тому сховала тебе.
Тому стерла пам’ять.
Еліна мовчала.
І раптом згадала слова мами.
«Я помилилась».
У грудях щось здригнулось.
Вона ледве сказала:
— Тоді чому зараз?
Каель подивився на чорні двері.
І відповів:
—
— Бо ти почала згадувати.
—
У цей момент із темряви за дверима щось тихо видихнуло.
Не голос.
Не звук.
Наче хтось усміхнувся.
І сказало:
—
— Нарешті ви почали говорити правду.
—
Каель різко став перед Еліною.
І вперше наказав:
—
— Не відповідай.
Що б воно не сказало.
—
Еліна дивилась.
Темрява за дверима була порожня.
Але раптом…
вона побачила силует.
Жінка.
У короні.
Аурелія.
Тільки…
не така.
Вона усміхалась.
І сказала голосом мами:
—
— Еліно.
Я так скучила.
—
Еліна завмерла.
Каель дуже тихо сказав:
—
— Ось від цього вона тікала.