Розділ 7 (продовження) Те, що вона не встигла сказати

Еліна перестала дихати.
Жінка стояла за спиною Каеля.
Тиха.
Нерухома.
У короні.
Тій самій.
Не як на фотографії.
Не як у спогадах.
Тут вона була іншою.
Наче світло зробило її тоншою.
Наче вона не зовсім належала цьому місцю.
Але це була мама.
Аурелія.
Вона дивилась не на Еліну.
Тільки на нього.
Каель нічого не помічав.
Сидів спокійно.
Дивився в чашку.
І говорив:
— Я довго сердився.
Думав, що вона не довіряла мені.
Думав — якщо любиш, не зникаєш.
Потім…
усміхнувся дуже ледь.
— Потім став старшим.
І зрозумів — іноді люди йдуть саме тому, що люблять.
Еліна дивилась на маму.
Та не рухалась.
Лише слухала.
Каель тихо сказав:
— І все одно це не означає, що було не боляче.
Мама заплющила очі.
Повільно.
Наче ці слова вона вже чула.
Еліна не витримала.
Ледь чутно:
— Каелю…
Він підняв голову.
— Що?
Вона дивилась на жінку.
І прошепотіла:
— Обернись.
Він застиг.
Дивився на неї.
Не рухався.
І дуже тихо сказав:
— Ти когось бачиш?
Еліна кивнула.
Він опустив очі.
Усміхнувся.
Так дивно.
Наче чогось такого і боявся.
— Вона там?
Еліна прошепотіла:
— Так.
Він сидів нерухомо.
Не обертався.
Не поспішав.
І тихо спитав:
— Така сама?
Еліна дивилась.
На корону.
На сумні очі.
На жінку, яка ніби стояла між двома світами.
І відповіла:
— Ні.
Він усміхнувся ще тихіше.
— Добре.
Тиша.
Еліна не зрозуміла.
— Ти не хочеш подивитися?
Каель мовчав.
Потім сказав:
— Якщо обернуся…
а її не буде…
я не хочу пережити це ще раз.
У грудях стало важко.
Мама дивилась на нього.
Довго.
А потім…
зробила крок.
Повільно підійшла.
Стала поруч.
І дуже тихо сказала:
—
— Ти все ще злишся?
—
Каель завмер.
Не дихав.
Не рухався.
Повільно підняв голову.
І Еліна зрозуміла.
Він почув.
Каель заплющив очі.
Ніби не вірив.
Потім дуже тихо відповів:
—
— Уже ні.
—
Тиша.
Мама дивилась.
І вперше усміхнулась.
Не сумно.
Тепло.
Вона сказала:
—
— Брешеш.
—
У Каеля здригнулась рука.
Він тихо видихнув.
І ледь усміхнувся.
—
— Трохи.
—
Еліна дивилась.
Не розуміла.
Це не схоже на зустріч після років.
Ніхто не кричить.
Не звинувачує.
Наче вони обидва дуже давно втомились.
Мама опустила очі.
І тихо сказала:
—
— Я хотіла повернутись.
—
Каель заплющив очі.
Довго мовчав.
Потім спитав:
—
— Чому не повернулась?
—
Тиша.
Мама дивилась кудись повз.
І сказала:
—
— Бо коли зрозуміла…
було вже пізно.
—
Каель повільно відкрив очі.
— Для чого?
Вона мовчала.
Потім подивилась на Еліну.
Не відводячи погляду.
І сказала:
—
— Що я помилилась.
—
Світ навколо став тихішим.
Каель сидів нерухомо.
Не дивився назад.
І дуже тихо спитав:
—
— У чому?
—
Мама дивилась на Еліну.
І відповіла:
—
— Я думала, що якщо заберу її від усіх…
то врятую.
Але забрала її навіть від тих…
хто любив.
—
Тиша.
У Еліні щось здригнулось.
Мама перевела погляд.
Подивилась прямо.
І вперше сказала не йому.
Їй.
—
— Пробач.
—
Усе навколо раптом здригнулося.
Корона почала розсипатися світлом.
Поле дверей потемніло.
Мама різко підняла голову.
І прошепотіла:
—
— Ні…
Він знайшов.
—
Каель різко встав.
Вперше обернувся.
Але за спиною вже нікого не було.
Лише вітер.
І серед дверей…
одні повільно відкривалися самі.
Чорні.
Без світла.
І зсередини хтось тихо сказав:
—
— Нарешті.