Розділ 7 Вибір, про який ніхто не просив

Конверт лежав на порозі.
Ніхто не торкався.
Лорен стояв нерухомо.
Аделіна теж.
Наче всі чекали, що він зникне сам.
Але він не зникав.
Білий.
Новий.
Ніби його поклали секунду тому.
Еліна підійшла.
Підняла.
Усередині був тільки один аркуш.
Без привітання.
Без пояснень.
—
Ти вже зрозуміла головне.
Я не прийду за тобою.
І не буду просити.
Я просто більше не хочу, щоб за тебе вирішували інші.
Якщо захочеш поговорити —
сьогодні опівночі.
Поле дверей.
Прийди сама.
—
Нижче.
Коротко.
—
І не кажи Лорену.
—
Еліна дивилась.
І відчула дивну річ.
Не страх.
Образу.
Бо він написав так…
ніби знав.
Ніби був певний, що вона скаже.
Вона підняла голову.
Лорен стояв поруч.
Вона могла показати лист.
Могла.
Але раптом згадала.
Кімнату.
Лист.
Фотографію.
Усі щось вирішували за неї.
Вона повільно склала конверт.
І сказала:
— Нічого важливого.
Лорен подивився.
Довго.
І нічого не сказав.
Лише кивнув.
І пішов.
Еліна дивилась йому вслід.
І вперше зрозуміла —
це вже друга брехня.
І він знову її помітив.
Уночі вона не спала.
Будинок був тихий.
Вона сиділа біля вікна.
Лист лежав поруч.
О 23:48 вона встала.
Одягнулась.
Вийшла.
Коридор.
Сходи.
Темно.
І коли вже дійшла до дверей —
почула голос.
— Куди?
Вона завмерла.
Лорен стояв у кінці коридору.
Без світла.
Ніби чекав давно.
Еліна мовчала.
Він підійшов ближче.
Подивився.
І тихо сказав:
— Не роби це сама.
Тиша.
Вона дивилась.
— Ти знав?
Він ледь усміхнувся.
Втомлено.
— Я знав ще коли ти сховала лист.
У грудях щось стиснулося.
Вона мовчала.
Він підійшов ближче.
І сказав:
— Якщо хочеш — я розкажу все зараз.
Не йди.
Еліна дивилась.
І раптом зрозуміла.
Він просить.
Не наказує.
Просить.
Вона тихо спитала:
— Ти боїшся за мене?
Лорен подивився.
І відповів не одразу.
—
— Ні.
—
Пауза.
І тихо:
—
— Боюсь, що після цього ти більше не повернешся.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
Потім дуже спокійно сказала:
— А якщо я не хочу, щоб мене знову берегли від правди?
Він мовчав.
Вона відчинила двері.
І сказала:
— Я повернусь.
Лорен довго дивився.
Потім тільки сказав:
—
— Він ніколи не змушує.
Пам’ятай це.
—
Вона кивнула.
І вийшла.
Поле дверей було іншим.
Темніше.
Тихіше.
Наче чекало.
Еліна йшла сама.
Вітер рухав траву.
Двері стояли рядами.
І десь далеко горіло світло.
Одна відчинена дверна рама.
Лише одна.
Вона підійшла.
І побачила.
Стіл.
Два стільці.
Чайник.
Чашки.
Наче хтось прийшов не сперечатись.
А поговорити.
Каель сидів спиною.
Повернув голову.
Побачив її.
І вперше…
не усміхнувся.
Просто сказав:
—
— Ти все-таки прийшла.
—
Еліна дивилась.
І відповіла:
—
— У мене тільки одне питання.
—
Він кивнув.
Вона подивилась прямо.
І сказала:
—
— Ти знав мене до того, як мама пішла?
—
Каель дуже довго мовчав.
Потім опустив очі.
І відповів:
—
— Так.
—
Тиша.
Він підняв погляд.
І тихо додав:
—
— І це була не твоя вина.
—
Еліна завмерла.
Не зрозуміла.
А потім він сказав ще тихіше:
—
— Але саме через це вона пішла.
—