Розділ 6 (продовження) Лист, який ніхто не відкрив

Після розмови ніхто не залишився в коридорі.
Аделіна пішла першою.
Лорен сказав, що йому треба побути самому.
І це здивувало Еліну.
Раніше їй здавалось — він із тих людей, які завжди знають, що робити.
Тепер вона вперше подумала:
можливо, він просто дуже давно не дозволяє собі не знати.
Еліна повернулась до своєї кімнати.
Закрила двері.
Сіла.
І довго дивилась у порожнечу.
Каель.
Наречений мами.
Він не знав про неї.
Тоді чому шукав?
Чому дивився так…
ніби щось пам’ятає?
Вона втомлено провела рукою по волоссю.
І раптом помітила.
На столі лежав конверт.
Старий.
Пожовклий.
Його не було раніше.
Вона завмерла.
Повільно підійшла.
Взяла.
Попереду лише кілька слів.
Почерк мамин.
—
Не відкривати.
Поки вона сама не запитає.
—
Усередині щось стиснулося.
Вона перевернула.
І побачила.
Кому.
Не Лорен.
Не Аделіна.
Лише:
Для Каеля.
Тиша.
Еліна довго стояла.
Конверт був запечатаний.
Старий віск.
Ніхто його не відкривав.
Ніхто.
У неї всередині все змішалось.
Чому він тут?
Чому мама не віддала?
Чому Лорен зберіг?
І чому тепер?
Вона дуже довго дивилась.
Потім сіла.
І тихо сказала:
— Це неправильно.
І відкрила.
Усередині був один лист.
Почерк рівний.
Наче мама писала спокійно.
Еліна почала читати.
—
Каелю.
Якщо ти читаєш це — значить, я не повернулась.
Ти зараз, мабуть, злий.
І маєш право.
Але якщо можеш — дочитай.
Я не тікаю від тебе.
Я знаю, що ти ніколи не зробив би мені боляче.
Саме тому я нічого не сказала.
Бо ти б не відпустив.
А я не можу ризикувати.
Є речі, яких навіть ти не знаєш.
І якщо я помиляюсь — колись зненавидь мене за це.
Я прийму.
Але якщо я права —
не шукай нас.
Не тому що ти небезпечний.
А тому що якщо вони зрозуміють ким вона є —
у неї не буде вибору.
—
Еліна перестала дихати.
Вона читала далі.
—
І ще одне.
Якщо одного дня ти все ж знайдеш її —
не кажи хто ти.
Нехай вибере сама.
Не тому що вона тобі щось винна.
А тому що я хочу знати…
чи можна любити людину без чужих історій.
—
Еліна завмерла.
Серце билося швидко.
Нижче був останній абзац.
Кривіший.
Наче мама писала поспіхом.
—
І будь ласка.
Не дивись на неї так само.
Бо вона дуже схожа на мене.
—
Підпис.
Аурелія.
І внизу.
Після крапки.
Ще один рядок.
Якого не мало бути.
Інший почерк.
Не мамин.
Рівний.
Спокійний.
—
Я не послухав.
—
У кімнаті стало холодно.
Еліна повільно підняла голову.
Двері були відчинені.
Хоч вона пам’ятала, що закривала.
На порозі нікого.
Але конверт…
якого щойно торкалась рука…
був теплий.
І тоді вона помітила.
На внутрішньому боці клапана.
Ще один напис.
Дуже маленький.
Наче хтось залишив тільки для неї.
—
Я не відкривав цей лист.
До сьогодні.
—
У неї пересохло в горлі.
Бо підпис був лише один.
Каель.