Розділ 6 Ім’я, яке не вимовляють

Лорен завмер.
Лише на секунду.
Але цього вистачило.
Еліна вже навчилась помічати такі речі.
Мовчання.
Погляд.
Те, що люди не говорять.
Аделіна теж це побачила.
І дуже повільно перевела очі на Лорена.
У коридорі стало тихо.
Еліна сіла.
Подивилась прямо.
І повторила:
— Хто такий Каель?
Лорен не відповів.
Встав.
Підійшов до відчинених дверей.
І просто зачинив їх.
Повільно.
Дуже обережно.
Наче боявся розбудити когось.
Потім повернувся.
І сказав:
— Де ти це почула?
Еліна дивилась.
— У кімнаті.
Він заплющив очі.
Ненадовго.
І цього разу щось було інакше.
Вона вперше бачила його злим.
Не голосно.
Не різко.
Гірше.
Тихо.
Він спитав:
— Що ще він сказав?
Еліна не відповіла.
Дивилась.
І раптом зрозуміла.
Це не ревнощі.
Не страх.
Щось старіше.
Вона тихо сказала:
— Ти знаєш його.
Лорен не відповів.
Вона встала.
Підійшла ближче.
— Ти знав від початку.
Мовчання.
Аделіна раптом сказала:
— Лорене.
Він не подивився.
Еліна відчула.
Щось зараз станеться.
І сказала прямо:
— Я його пам’ятаю.
Тиша.
Лорен різко підняв голову.
Очі змінились.
Він дуже тихо спитав:
— Що?
Еліна ковтнула.
— Я бачила…
Спалах.
Маленька я.
Сонце.
І…
я назвала його по імені.
Лорен дивився.
І вона вперше побачила в його очах не страх.
А втому.
Дуже давню.
Він відвернувся.
Підійшов до вікна.
Довго мовчав.
Потім сказав:
— Я просив її цього не робити.
Тиша.
Еліна завмерла.
— Що не робити?
Лорен не обертався.
І відповів:
— Забирати в тебе все.
Тиша.
Вона дивилась.
Він продовжив:
— Пам’ять — це не книга.
Не можна вирвати сторінки й думати, що історія залишиться такою самою.
Еліна мовчала.
Лорен стояв спиною.
І сказав:
— Вона думала, що якщо заберемо тільки страшне — решта залишиться.
Пауза.
— Але пам’ять так не працює.
У неї пересохло в горлі.
Вона тихо сказала:
— Хто він?
Лорен мовчав.
Потім повільно обернувся.
Подивився прямо.
І вперше відповів.
—
— Каель був нареченим твоєї мами.
—
Тиша.
Еліна дивилась.
Не зрозуміла.
Вона ледь усміхнулась.
Ніби почула щось неправильне.
— Що?
Лорен мовчав.
І це означало тільки одне.
Правда.
У неї стало порожньо всередині.
Мама.
Каель.
Наречений.
Не ворог.
Не переслідувач.
Не чудовисько.
Вона тихо сказала:
— Ні.
Лорен нічого не відповів.
Еліна похитала головою.
— Тоді…
тоді чому вона тікала?
Лорен дивився.
І дуже тихо сказав:
— Бо одного дня вона дізналась дещо.
Тиша.
Вона чекала.
Він закрив очі.
І закінчив:
—
— І вирішила, що якщо залишиться — втратить тебе.
—
Еліна дивилась.
— А він знав?
Лорен довго мовчав.
Потім сказав:
—
— Ні.
—
Тиша.
Вона не зрозуміла.
— Що не знав?
Лорен подивився прямо.
І сказав:
—
— Що ти існуєш.
—
У кімнаті стало зовсім тихо.
Еліна дивилась.
Не могла скласти думки.
Потім дуже повільно сказала:
—
— Стоп…
Тоді…
хто мій батько?
—
Лорен мовчав.
Подивився на неї.
І дуже тихо відповів:
—
— Це питання вона заборонила мені відповідати.
—
Тиша.
А потім він додав:
—
— Але думаю…
ти вже починаєш здогадуватись не про те.
—
Еліна дивилась.
І раптом згадала.
Не слова.
Погляд.
Каель дивився на неї дивно.
Не як чужий.
Не як людина, що шукає спадкоємицю.
І не як той, хто хоче влади.
Ніби…
щось загубив.
І нарешті знайшов.