Розділ 5 (продовження) Ім’я, яке ніхто не вимовляв

Чоловік стояв посеред двору.
Так само як тоді.
Біля дверей.
Темний одяг.
Спокійний погляд.
Нічого страшного.
І саме тому від нього було важко відвести очі.
Наче він не приходив.
Наче він завжди тут був.
Еліна стояла нерухомо.
Мама дивилась на нього.
І вперше за весь час у її очах з’явився страх.
Справжній.
Не за себе.
Вона тихо сказала:
— Не слухай його.
Чоловік навіть не подивився на неї.
Лише на Еліну.
І спитав:
— Тобі тут подобається?
Еліна не відповіла.
Він озирнувся.
На будинок.
На двір.
На сміх, який уже стих.
І сказав:
— Гарне місце.
Пауза.
— Вона часто сюди приходила.
Еліна різко подивилась.
— Що?
Він спокійно відповів:
— Твоя мама.
Тиша.
Мама різко сказала:
— Замовкни.
Він усміхнувся.
Не зло.
Сумно.
— Ти все ще думаєш, що я не скажу?
Еліна дивилась між ними.
І раптом зрозуміла.
Вони говорять не як вороги.
Так не дивляться вороги.
Так дивляться люди…
які дуже давно один одного знають.
Чоловік подивився на Еліну.
І тихо сказав:
— Вона вже сказала тобі, що тікала не від мене?
Еліна мовчала.
Він кивнув.
Наче зрозумів відповідь.
Потім подивився на маму.
І сказав:
— Бачиш?
Ти знову не встигла.
Тиша.
Еліна різко сказала:
— Хто ви?
Він подивився.
Дуже довго.
Наче вирішував.
Потім зробив крок ближче.
І сказав:
— Моє ім’я тобі нічого не дасть.
Вона мовчала.
Він ледь усміхнувся.
— Але ти все одно його колись згадаєш.
Пауза.
І тоді сказав:
—
— Мене звали Каель.
—
Тиша.
І в ту ж секунду щось сталося.
Не зовні.
Усередині.
Наче в голові відкрився старий замок.
Коротко.
Блискавкою.
Спалах.
Темна кімната.
Дитячий голос.
Її голос.
—
— Каелю, дивись!
—
Сміх.
Чоловічі руки підіймають її високо.
Сонце.
І голос мами:
—
— Не так високо!
—
Спогад зник.
Еліна різко вдихнула.
Подивилась на чоловіка.
І зрозуміла.
Вона вже чула це ім’я.
Не від когось.
Раніше.
Дуже давно.
Каель дивився.
І ніби теж це побачив.
Тихо спитав:
— Згадала?
Еліна відступила.
Мама різко стала між ними.
— Досить.
Каель подивився на неї.
І вперше його голос змінився.
Став тихим.
Дуже.
—
— Скільки ще?
—
Мама мовчала.
Він дивився.
І сказав:
— Ти забрала в неї все.
І навіть тепер не можеш сказати правду.
Еліна дивилась.
Мама різко сказала:
— Не смій.
Каель подивився прямо.
І дуже спокійно сказав:
—
— Скажеш сама чи знову я?
—
Тиша.
Мама заплющила очі.
І тихо сказала:
—
— Не зараз.
—
Каель усміхнувся сумно.
Потім подивився на Еліну.
І сказав:
—
— Тоді я скажу тільки одне.
Я не шукав тебе через двері.
Я шукав тебе тому що…
—
Він не договорив.
Світ навколо здригнувся.
Двір почав розсипатися.
Будинок темнів.
Мама різко подивилась на Еліну.
І сказала дуже швидко:
—
— Іди звідси! І не дозволяй нікому закінчити це речення!
—
Еліна не встигла нічого сказати.
Світ зламався.
І вона впала.
Вона різко відкрила очі.
Коридор.
Двері.
Лорен.
Аделіна.
Еліна лежала на підлозі.
Лорен одразу нахилився.
— Що сталося?
Еліна дивилась.
Мовчала.
І раптом спитала:
—
— Хто такий Каель?
—
Лорен застиг.
І цього разу…
він не зміг приховати реакцію.