Розділ 5 (продовження) Світ, який не стався

Двері були відчинені.
Ніхто не рухався.
Із кімнати лилося світло.
Не яскраве.
Домашнє.
Тепле.
Таке світло буває не в палацах.
А в місцях, де тебе чекають.
І саме тому стало страшно.
Бо Еліна не пам’ятала, щоб її колись чекали.
Лорен зробив крок уперед.
І одразу зупинився.
Наче натрапив на невидиму стіну.
Вона подивилась.
Він більше не міг рухатись.
Аделіна теж.
Обоє стояли за порогом.
Лорен тихо сказав:
— Не заходь.
Еліна не озирнулась.
— Чому?
Його голос став дуже спокійним.
Занадто спокійним.
— Бо ця кімната відкрилась не для мене.
Тиша.
Вона дивилась усередину.
І почула сміх.
Дитячий.
Дуже знайомий.
Потім голос.
Жіночий.
—
— Не біжи!
—
У Еліни завмерло серце.
Вона зробила крок.
І перейшла поріг.
Спочатку нічого не сталося.
Коридор зник тихо.
Наче його ніколи не було.
Перед нею був двір.
Літо.
Світле небо.
Вітер.
І будинок.
Невеликий.
Білий.
На ґанку стояла жінка.
Спиною.
Світла сукня.
Темне волосся.
Еліна перестала дихати.
Жінка обернулась.
Мама.
Але інша.
Без страху.
Без втоми.
Без тих очей, які завжди щось приховували.
Вона усміхнулась.
І сказала:
— Еліно, вечеря скоро.
У неї всередині щось здригнулось.
Жінка не здивувалась.
Наче бачила її щодня.
І тут повз пробігла дівчинка.
Років дванадцять.
З розпущеним волоссям.
Сміялась.
Зупинилась.
Повернулась.
І Еліна завмерла.
Це була вона.
Старша.
Не шестирічна.
І не теперішня.
Така…
якою могла вирости.
Дівчинка закотила очі.
— Мам, я ще не закінчила!
І побігла далі.
Еліна стояла.
Не могла вдихнути.
Мама усміхнулась.
Похитала головою.
І тихо сказала:
— Вона завжди така.
Усередині щось заболіло.
Не гостро.
Тихо.
Бо вона зрозуміла.
Це не спогад.
Це…
можливість.
Світ.
У якому вони не тікали.
Не ховались.
Не забували.
Мама раптом подивилась прямо на неї.
Не крізь.
На неї.
І усміхнулась трохи сумніше.
— Гарно, правда?
Еліна застигла.
Повільно сказала:
— Ти мене бачиш?
Мама кивнула.
Вона підійшла ближче.
Еліна дивилась.
Хотіла обійняти.
Запитати.
Закричати.
Але жінка сказала раніше:
— Не підходь.
Еліна завмерла.
Мама дивилась дуже уважно.
І тихо сказала:
— Це не я.
Тиша.
Усмішка стала меншою.
— І це не твоє життя.
Еліна дивилась.
Мама зробила ще крок.
І раптом стала схожою.
На ту.
Справжню.
Втомлену.
І сказала:
— Це кімната бажань.
Вона не показує правду.
Вона показує те, за чим ти сумуєш.
Еліна ледве прошепотіла:
— Я не сумувала за цим.
Мама подивилась прямо.
І дуже тихо сказала:
— Тоді чому ти не хочеш йти?
Тиша.
Еліна не змогла відповісти.
Бо не хотіла.
Не хотіла назад.
Тут мама жива.
Тут немає війни.
Тут немає дверей.
Мама подивилась їй в очі.
І сказала:
— Ось так вони працюють.
Еліна повільно підняла голову.
— Хто?
Усмішка зникла.
Жінка відповіла:
—
— Північні двері.
—
Світло раптом здригнулося.
Дитячий сміх стих.
Будинок за спиною почав темніти.
І мама дуже швидко сказала:
— Еліно.
Слухай уважно.
Я не тікала від корони.
Я тікала тому, що…
Раптом її голос обірвався.
Позаду Еліни хтось тихо сказав:
—
— Не треба.
—
Чоловічий голос.
Спокійний.
Дуже знайомий.
Той самий.
Вона повільно обернулась.
І побачила його.
Того чоловіка.
Він стояв посеред двору.
І дивився тільки на неї.