Розділ 5 (продовження) Кімната, якої не було

Голос стих.
І одразу стало тихо.
Занадто тихо.
Ні дощу.
Ні потріскування дерева.
Ні навіть дихання.
Еліна стояла нерухомо.
Лорен уже дивився вгору.
Не налякано.
Гірше.
Так дивляться люди, які впізнали щось неможливе.
Вона тихо сказала:
— Ти теж чув?
Він відповів не дивлячись:
— Так.
Аделіна з’явилась у дверях.
Подивилась на них.
І відразу зрозуміла.
— Ні.
Лорен повільно повернув голову.
— Ти теж?
Вона кивнула.
Ніхто не пояснював.
І від цього стало ще гірше.
Еліна різко сказала:
— Що відбувається?
Лорен мовчав.
Потім сказав:
— У цьому будинку не з’являються нові кімнати.
Тиша.
Вона насупилась.
— Що?
Він подивився прямо.
І повторив:
— Якщо ти почуєш кроки — це нормально.
Якщо щось упаде — теж.
Але якщо будинок став більшим…
це погано.
У грудях стало холодно.
Лорен уже йшов до виходу.
Еліна пішла за ним.
Аделіна мовчки поруч.
Сходи.
Коридор.
Усе звичайне.
Поки вони не дійшли.
До кінця другого поверху.
І всі одночасно зупинились.
Там були двері.
Темні.
Вузькі.
Старі.
Еліна дивилась.
І знала.
Учора їх не було.
Лорен теж дивився.
Дуже довго.
Потім тихо сказав:
— Відійди.
Вона не послухала.
Підійшла ближче.
Двері були дивні.
Не страшні.
Просто…
наче чужі.
Наче належать іншому дому.
І тоді вона помітила.
На ручці висіла стрічка.
Стара.
Синя.
Потерта.
У неї всередині щось здригнулося.
Вона знала цю стрічку.
Не пам’яттю.
Інакше.
Як знають запах дому.
Вона тихо сказала:
— Це мамина.
Лорен різко подивився.
Еліна вже підійшла.
Взяла стрічку.
На ній був вузлик.
І маленький шматок паперу.
Вона розгорнула.
Один рядок.
—
Якщо двері з’явились — значить, уже пізно.
—
Почерк.
Мамин.
У Еліни похололо всередині.
Вона підняла очі.
І помітила ще дещо.
Над дверима.
Напис.
Тремтячими літерами.
КІМНАТА ДО ТОГО
Тиша.
Еліна подивилась на Лорена.
— Що це?
Він дуже довго мовчав.
Потім сказав:
— Я ніколи цього не бачив.
Аделіна тихо сказала:
— Я бачила.
Обидва повернулись.
Вона стояла бліда.
І дивилась не на двері.
На Еліну.
І дуже тихо сказала:
— Один раз.
Багато років тому.
Перед тим як зникла Аурелія.
Еліна дивилась.
— Що там?
Аделіна відповіла не одразу.
Потім сказала:
— Кімната показує не те, що було.
Пауза.
— А те, що мало бути.
Тиша.
Еліна подивилась на двері.
І зрозуміла.
Не хоче заходити.
І хоче більше за все.
Лорен спокійно сказав:
— Ми не відкриваємо.
Еліна повернулась.
— Чому?
Він подивився прямо.
І сказав:
— Бо іноді найстрашніше — це не втратити минуле.
Пауза.
— А побачити життя, яке могло бути твоїм.
Тиша.
Еліна дивилась на двері.
І раптом…
помітила маленький напис унизу.
Його не було секунду тому.
Вона нахилилась.
І прочитала.
—
Еліно.
Ти все ще думаєш, що мама пішла сама?
—
Вона різко відступила.
І двері…
клацнули.
Самі.
І повільно відкрились.
Усередині було світло.
Тепле.
І дитячий сміх.