Розділ 5 Те, від чого не тікають

Еліна стояла з фотографією в руках.
Аурелія.
Не мама.
І водночас — мама.
Жінка з короною дивилась із фотографії так спокійно, ніби знала щось, чого не знає ніхто інший.
Еліна перевернула фото.
Знову.
Наче текст міг змінитись.
Не змінився.
Спадкоємиця Півночі. Остання.
Вона повільно підняла очі.
Подивилась на Лорена.
— Що це означає?
Він не відповів одразу.
Підійшов до полиці.
Провів пальцями по старому дереву.
І сказав:
— Це означає, що твоя мама народилась у місці, яке більше не існує.
Еліна мовчала.
— Колись тут було Королівство Півночі.
Не найбільше.
Не найбагатше.
Але дуже старе.
Люди казали, що його правителі не володіли землею.
Вони володіли дверима.
Вона насупилась.
— Якими дверима?
Лорен усміхнувся без радості.
— Тими, які не повинні відкриватися.
Тиша.
Він продовжив.
— Довгий час це працювало.
Поки не народилась твоя мама.
Еліна дивилась.
— Що вона зробила?
Лорен подивився прямо.
— Нічого.
Пауза.
— І саме це стало проблемою.
Вона не зрозуміла.
Він пояснив:
— Від неї чекали, що вона відкриє Північні двері.
У кімнаті стало тихо.
Еліна завмерла.
Ті самі.
Знову.
Він продовжив:
— Але вона відмовилась.
— І через це війна?
Він кивнув.
Еліна кліпнула.
— Це безглуздо.
Він тихо сказав:
— Усі війни виглядають безглуздо для тих, хто не починав їх.
Вона мовчала.
Потім тихо:
— Що за двері?
Лорен довго дивився.
Потім відповів:
— Ніхто точно не знає.
Є легенди.
Що за ними відповіді.
Що за ними сила.
Що за ними можна повернути втрачене.
Пауза.
— І кожне покоління знаходило свою причину їх відкрити.
Еліна стояла нерухомо.
І раптом тихо спитала:
— А той чоловік?
Лорен завмер.
Вона дивилась прямо.
— Він теж хоче двері?
Довга пауза.
Лорен дуже повільно сказав:
— Ні.
Еліна здивувалась.
Він подивився прямо.
І відповів:
— Він хотів, щоб їх ніхто більше не відкривав.
Тиша.
Еліна не зрозуміла.
— Але тоді…
Лорен закрив очі.
Ненадовго.
І сказав:
— Саме тому все стало складніше.
Вона дивилась.
Потім тихо:
— Тоді чому мама тікала?
Лорен мовчав.
Потім підійшов.
Взяв фотографію.
Подивився.
І сказав:
— Бо одного дня вона зробила вибір.
Еліна дивилась.
Він повернув їй фото.
І показав на нижній край.
Раніше вона не помічала.
Дрібний підпис.
Майже стертий.
—
Церемонія зречення.
Аурелія Північна.
І спадкоємиця.
—
Еліна завмерла.
Повільно опустила очі.
Під фотографією.
У тіні.
Була дитина.
Маленька.
Років три.
Стояла трохи осторонь.
І дивилась не в камеру.
На жінку.
У неї пересохло в горлі.
Бо дитина…
була дуже схожа на неї.
Вона підняла голову.
І ледве чутно спитала:
— Це я?
Лорен мовчав.
І цього було достатньо.
Еліна похолоділа.
Подивилась ще раз.
Потім прошепотіла:
— Вона відмовилась…
не тільки від корони.
Лорен дивився прямо.
І тихо сказав:
— Вона відмовилась і від тебе теж.
Тиша.
Світ став дуже тихим.
Лорен одразу сказав:
— Щоб тебе врятувати.
Але було пізно.
Слова вже прозвучали.
Еліна стояла.
І дивилась на фото.
На маму.
На дитину.
На корону.
І вперше подумала річ, якої боялась:
А якщо вона не тікала від небезпеки?
А якщо…
від мене?
У цей момент десь угорі будинку щось грюкнуло.
І пролунав голос.
Чоловічий.
Спокійний.
Дуже знайомий.
—
— Це він тобі сказав?
—
У кімнаті різко похолодало.
Лорен зблід.
І дуже тихо сказав:
— Неможливо.