Розділ 4 (продовження) Жінка в короні

Того дня більше ніхто не говорив про лист.
Наче всі зрозуміли — є речі, які не можна пояснити відразу.
Еліна вийшла із кухні.
Пішла коридорами.
Без мети.
Будинок був великий.
Але тепер вона почала помічати дивне.
Картини.
Книги.
Старі речі.
Наче це не просто дім.
Наче тут живуть не люди.
А пам’ять.
Вона йшла повільно.
Провела рукою по стіні.
І раптом зупинилась.
Маленькі дверцята.
Майже непомітні.
У стіні.
Не замкнені.
Вона відкрила.
За ними були сходи вниз.
Вузькі.
Кам’яні.
Темні.
Еліна завмерла.
У нормальному житті вона б не пішла.
Але нормальне життя закінчилось кілька розділів тому.
Вона спустилась.
Унизу була кімната.
Кругла.
Без вікон.
І вся заставлена полицями.
Старі коробки.
Конверти.
Рамки.
Фотографії.
Сотні.
Вона зробила крок.
Ще один.
І зрозуміла.
Це архів.
Але не документів.
Людей.
На коробках були написи.
Імена.
Роки.
Місця.
Еліна йшла повільно.
Поки не побачила коробку без дати.
Лише одне слово.
Аурелія.
Вона завмерла.
Ніколи не чула цього імені.
Але серце вдарило швидше.
Відкрила.
Усередині були листи.
Стрічка.
Стара прикраса.
І фотографія.
Еліна взяла.
І світ ніби зупинився.
На фото стояла жінка.
Молода.
Красива.
Дивилась прямо.
Темне волосся.
Ті самі очі.
Її мама.
Але…
не її мама.
Не та жінка зі старого будинку.
Не жінка з фартухом.
Не жінка, яка збирала сумки.
Тут вона стояла рівно.
У темному одязі.
І…
у короні.
Невеликій.
Тонкій.
Не святковій.
Справжній.
Поруч стояли люди.
Але їхні обличчя були подряпані.
Стерті.
Залишилась тільки вона.
На звороті був напис.
—
Спадкоємиця Півночі.
Остання.
—
У Еліни пересохло в роті.
Нижче.
Іншим почерком.
—
Тут вона ще вірила, що все можна виправити.
—
Еліна дивилась.
І раптом почула позаду голос.
Спокійний.
Але зовсім не здивований.
— Я хотів показати це пізніше.
Вона обернулась.
Лорен стояв у дверях.
Не сердився.
Тільки дивився.
Еліна повільно підняла фото.
— Хто така Аурелія?
Лорен мовчав.
Вона дивилась.
І раптом зрозуміла.
Похолоділа.
Повернула фото.
Знову подивилась.
І тихо сказала:
— Це мама.
Він кивнув.
Тиша.
Вона ковтнула.
— Її звали не так?
Він похитав головою.
— Ні.
Пауза.
І сказав:
— Твою маму звали Аурелія.
Еліна стояла мовчки.
І раптом зрозуміла ще одну страшну річ.
Вона не знає навіть імені власної матері.
Лорен підійшов ближче.
Подивився на фотографію.
І сказав:
— Вона дуже не хотіла, щоб ти це бачила.
Еліна тихо спитала:
— Чому?
Лорен довго мовчав.
Потім відповів:
— Бо ця жінка на фото…
не втекла від корони.
Вона від неї відмовилась.
Еліна дивилась.
Він закінчив:
— І за це почалась війна.
Тиша.
А потім Еліна тихо спитала:
— А я хто?
Лорен подивився прямо.
І відповів:
— Ось це вона й намагалася приховати.