Розділ 4 (продовження) Скільки разів

Після спогаду кухня стала іншою.
Ті самі стіни.
Той самий дощ.
Ті самі люди.
Але тепер усе виглядало так, ніби поверх знайомого світу наклали ще один.
Старіший.
Невидимий.
Еліна сиділа мовчки.
Лорен відпустив її плечі.
Аделіна стояла біля вікна.
Ніхто не говорив.
І раптом Еліна зрозуміла.
Усі чекають.
Чекають чи вона сама дійде.
Вона підняла голову.
Подивилась прямо на Лорена.
І спитала:
— Скільки разів?
Він не відповів.
Вона повторила:
— Скільки разів мама мене ховала?
Лорен дивився.
Мовчав.
І цього вже було достатньо.
Еліна кивнула сама собі.
Не один.
Не два.
Вона тихо сказала:
— Більше ніж один раз.
Лорен опустив очі.
У грудях стало важко.
— Скільки?
Довга тиша.
Потім він відповів:
— Чотири.
Світ не зупинився.
Але ніби став трохи далі.
Еліна дивилась.
Не зрозуміла.
— Чотири?
Лорен кивнув.
— Ти жартуєш.
Він мовчав.
І тоді вона зрозуміла.
Не жартує.
У неї пересохло в горлі.
— Чотири рази…
Аделіна тихо сказала:
— Чотири рази вона починала життя заново.
Еліна повернулась.
Жінка дивилась у дощ.
— Інше місто.
Інші люди.
Інше ім’я.
І щоразу думала, що цього вистачить.
У кімнаті стало тихо.
Еліна дивилась.
І раптом спитала:
— А я знала?
Лорен відповів:
— Спочатку ні.
Пауза.
— Потім почала розуміти.
У неї щось стислось усередині.
Вона тихо:
— Я питала?
Він кивнув.
— Так.
— І що вона казала?
Лорен довго мовчав.
Потім сказав:
— Що це гра.
Еліна опустила очі.
І чомусь це виявилось болючішим за все інше.
Не тому що брехала.
А тому що…
уявила.
Маленька дитина.
Новий будинок.
Нові люди.
І мама каже:
«Давай уявимо, що ми інші».
Еліна тихо засміялась.
Один раз.
І одразу перестала.
— Я думала, вона просто любила пригоди.
Ніхто не відповів.
Вона сиділа.
Потім підняла голову.
І спитала:
— А останній раз?
Лорен подивився прямо.
— Останній раз вона залишила тебе назавжди.
Тиша.
Еліна дивилась.
Він продовжив:
— І попросила мене не шукати її.
У грудях стало холодно.
— Ти погодився?
Він мовчав.
Потім відповів:
— Ні.
Еліна завмерла.
Він спокійно сказав:
— Я шукав.
Рік.
Потім ще.
Потім перестав.
Тиша.
Вона дивилась.
— Чому?
Лорен опустив очі.
І сказав дуже тихо:
— Бо знайшов дещо інше.
Пауза.
— Її лист.
Еліна не дихала.
— Який?
Лорен мовчки встав.
Підійшов до полиці.
Витягнув старий конверт.
Поклав перед нею.
І сказав:
— Це останнє, що я отримав від неї.
Еліна взяла.
Повільно відкрила.
Усередині був лише один аркуш.
Кілька рядків.
—
Лорене.
Не шукай.
Цього разу я не тікаю.
І якщо одного дня вона почне згадувати —
не заважай.
Бо є речі страшніші за пам’ять.
І якщо він запропонує їй двері —
не відкривай замість неї.
Це має бути її вибір.
—
Унизу.
Після підпису.
Ще один рядок.
Наче дописаний пізніше.
Тремтячою рукою.
—
І якщо я не повернусь…
не дозволяй їй стати схожою на мене.
—
Еліна дивилась.
Довго.
А потім дуже тихо сказала:
— Ким була моя мама?
Ніхто не відповів.
Лорен подивився.
І вперше сказав чесно:
— Це питання я теж собі ставив.