Розділ 4 (продовження) Шість років

Чашка впала.
Розбилась.
Звук був звичайний.
Але після нього все стало незвичайним.
Еліна дивилась вниз.
На уламки.
На чай.
На свої руки.
І раптом зрозуміла —
вона не пам’ятає, як відпустила чашку.
У кімнаті щось змінилось.
Не зовні.
Усередині.
Наче хтось відчинив вікно в місці, де не мало бути вікон.
Лорен одразу підійшов.
— Еліно.
Вона чула його.
Десь далеко.
Але дивилась не на нього.
На уламок чашки.
На ньому відбивалось світло.
І раптом…
відображення стало іншим.
Не кухня.
Інша кімната.
Темна.
Маленька.
Дощ.
Вона кліпнула.
Не зникло.
І тоді почула.
Голос.
Жіночий.
Дуже тихий.
Дуже знайомий.
—
— Не дивись у вікно.
—
Еліна різко вдихнула.
І світ змінився.
Вона сиділа на підлозі.
Маленька.
Ноги коротші.
Руки маленькі.
Светр великий.
Вона опустила очі.
Шість років.
Вона знала це так само ясно, як знають власне ім’я.
Кімната незнайома.
Але…
ні.
Не незнайома.
Забута.
За вікном дощ.
Світло приглушене.
І мама.
Мама стояла біля дверей.
Молода.
Жива.
Не така, як у пам’яті.
Втомлена.
Дуже.
Вона щось складала в сумку.
Швидко.
Нервово.
Маленька Еліна сиділа мовчки.
І дивилась.
Мама підійшла.
Присіла.
Усміхнулась.
Не так, як усміхаються щасливі люди.
А так, як усміхаються, коли не хочуть налякати.
— Сонечко.
Маленька Еліна тихо спитала:
— Ми знову їдемо?
Мама завмерла.
Лише на секунду.
Потім сказала:
— Так.
Дівчинка подумала.
І спитала:
— Він нас знайшов?
Тиша.
Мама подивилась.
І вперше не відповіла.
Маленька Еліна опустила голову.
Наче відповідь уже знала.
Потім дуже серйозно сказала:
— Треба до Ло.
Мама заплющила очі.
Ненадовго.
І тихо відповіла:
— Так.
Маленька Еліна кивнула.
Наче це було звично.
Наче так уже було багато разів.
У дорослої Еліни всередині похололо.
Багато разів?
Мама підійшла ближче.
Взяла дитячу долоньку.
І сказала:
— Послухай уважно.
Якщо мене не буде…
маленька Еліна різко похитала головою.
— Ні.
Мама усміхнулась.
І тихо сказала:
— Якщо мене не буде…
ти забудеш.
І будеш жити.
Добре?
Дитина дивилась.
Потім тихо:
— А ти?
Мама завмерла.
І відповіла не одразу.
— А я буду знати.
Тиша.
Маленька Еліна опустила голову.
Думала.
Потім спитала:
— А якщо я не захочу забувати?
Мама нічого не сказала.
І тоді дитина зробила дивне.
Вона обійняла її.
Міцно.
І прошепотіла:
—
— Тоді зроби так, щоб я не пам’ятала.
—
У дорослої Еліни всередині щось обірвалось.
Ні.
Ні.
Це вона сказала.
Вона.
Мама не вирішила сама.
Вона попросила.
Світ навколо почав тремтіти.
Спогад розсипався.
Але перед тим як усе зникло —
двері кімнати повільно відчинились.
Мама різко обернулась.
І побіліла.
У проході хтось стояв.
Високий.
Темний.
Обличчя не видно.
Вона одразу закрила собою дитину.
І сказала лише одну фразу.
Ту саму.
Тихо.
Але страшно.
—
— Не відкривай двері.
—
І світ зник.
Еліна різко відкрила очі.
Кухня.
Уламки.
Лорен перед нею.
Аделіна поруч.
Хтось тримав її за плечі.
Вона дихала важко.
Лорен дивився.
І дуже тихо спитав:
— Що ти побачила?
Еліна дивилась на нього.
І вперше відповіла не думаючи:
— Це була не перша втеча.
Тиша.
І вона побачила по його очах.
Він це знав.