Розділ 4 Те, чого вчора не було

Дощ не закінчувався.
Краплі повільно стікали по склу.
Малюнок лежав між ними.
Простий.
Дитячий.
Сонце.
Будинок.
Три криві фігурки.
І напис.
Той самий.
Тільки тепер був ще один.
Той, якого не мало бути.
«Вона не сказала тобі, що сталося потім?»
Еліна дивилась.
Лорен теж.
Ніхто не говорив.
Потім вона тихо спитала:
— Це твій жарт?
Лорен навіть не глянув.
— Ні.
Вона чекала.
Він не додав нічого.
Еліна подивилась уважніше.
Напис був зроблений чорнилом.
Не старим.
Не вицвілим.
Наче його залишили недавно.
Вона перевернула малюнок.
Провела пальцем.
Чорнило сухе.
Але свіже.
Усередині стало холодно.
— Ти сказав, що зберігав це багато років.
— Так.
— І цього напису не було?
Він дуже повільно похитав головою.
Тиша.
Еліна поклала малюнок.
Раптом відчула дивне.
Наче щось стоїть позаду.
Обернулась.
Нікого.
Тільки кухня.
Чашки.
Дощ.
Але відчуття не зникло.
Лорен це помітив.
Подивився туди ж.
І дуже тихо сказав:
— Коли таке стається — не озирайся вдруге.
Еліна завмерла.
— Що?
Він перевів погляд.
— Якщо тобі здається, що хтось стоїть позаду — або там нікого немає…
Пауза.
— …або вже пізно.
Вона дивилась.
Він підняв малюнок.
Подивився.
І дуже обережно спитав:
— Ти думала про нього?
— Про кого?
Він не відповів одразу.
Потім сказав:
— Про того чоловіка.
Еліна мовчала.
Бо думала.
Учора.
Уночі.
Кілька разів.
Про його слова.
Про те, що мама не тікала.
Що йшла.
Лорен тихо видихнув.
Наче цього й боявся.
І сказав:
— Покажи руку.
Вона насупилась.
— Навіщо?
— Еліно.
Вона простягнула.
Він узяв її долоню.
Обережно.
І подивився на кільце.
Кілька секунд мовчав.
Потім відпустив.
Очі стали важкими.
— Воно тепліше.
У неї всередині похололо.
— Що це означає?
Він відповів не відразу.
— Це означає…
Що він теж про тебе думає.
Тиша.
Еліна ледь всміхнулась.
— Це звучить ненормально.
Лорен не усміхнувся.
І це було гірше.
У цей момент двері кухні відчинились.
Увійшла Аделіна.
Подивилась на них.
На малюнок.
І відразу зупинилась.
Не підійшла.
Тільки сказала:
— Де ви це взяли?
Лорен мовчки показав.
Вона підійшла.
Подивилась.
І зблідла.
Довго мовчала.
Потім дуже тихо сказала:
— Ні.
Еліна глянула.
— Що?
Аделіна не дивилась на неї.
Лише на напис.
І сказала:
— Так не повинно працювати.
Лорен підняв голову.
— Ти впевнена?
Жінка кивнула.
— Абсолютно.
Еліна перевела погляд між ними.
— Хтось пояснить?
Аделіна подивилась прямо.
І сказала:
— Є речі, які не можуть змінюватись після того, як їх створили.
Пауза.
— Спогади.
Листи.
Дитячі речі.
Вони не змінюються.
Еліна мовчала.
Аделіна договорила:
— Якщо змінились…
значить, хтось не додає нове.
Хтось згадує.
У кімнаті стало дуже тихо.
Еліна повільно перевела погляд на малюнок.
І раптом…
помітила ще дещо.
У кутку.
Маленький.
Ледь помітний.
Контур дверей.
Їх учора теж не було.
Вона придивилась.
Під дверима був підпис.
Дуже дрібно.
Лише одне слово.
Північ.
І в ту ж секунду в неї в голові щось здригнулося.
Не думка.
Не спогад.
Голос.
Дуже далекий.
Дитячий.
Її власний.
—
«Ло… не відкривай… він уже тут…»
—
Чашка вислизнула з її рук.
І розбилась.
Світ раптом хитнувся.
І вона зрозуміла.
Це не вона забула.
Щось усередині не давало згадати.