Розділ 3 (продовження) Ніч, коли вона прийшла

Наступного дня був дощ.
Не сильний.
Тихий.
Такий, що ніби не падає, а висить у повітрі.
Еліна прокинулась рано.
І відразу згадала.
Не сон.
Не двері.
Не лист.
Фразу.
«Ти попросила сама».
Вона лежала й дивилась у стелю.
Дивне відчуття.
Наче всередині є кімната.
Замкнена.
І зараз хтось стоїть із іншого боку.
Але не заходить.
Постукує.
Тихо.
Вона встала.
Спустилась униз.
Лорен уже був там.
На кухні.
Сам.
Заварював чай.
Наче не існувало нічого дивного.
Побачив її.
Поставив другу чашку.
Не сказав ні слова.
Еліна сіла.
Вони мовчали.
Потім вона сказала:
— Розкажи.
Він подивився.
Ніби перевіряв.
Чи вона справді цього хоче.
Вона не відвела погляду.
Лорен кивнув.
Поставив чашку.
І почав.
—
Це було восени.
Пізно.
Було холодніше, ніж мало бути.
Я тоді жив тут сам.
Пам’ятаю, сидів і читав.
І почув стукіт.
Уночі.
Ніхто не приходив сюди.
Ніколи.
Я відкрив.
І побачив її.
Твою маму.
—
Лорен замовк.
Подивився на чашку.
Наче бачив не її.
—
Спочатку я її не впізнав.
Вона була мокра.
Босоніж.
І тримала дитину.
Тебе.
Ти спала.
Вона зайшла й сказала тільки одне.
—
Він підняв очі.
І повторив дуже тихо:
— «Якщо він знайде нас — не відкривай двері».
—
Еліна мовчала.
Дощ тихо бив у скло.
Він продовжив.
—
Я нічого не зрозумів.
Питав що сталося.
Вона не відповідала.
Тільки ходила по кімнаті.
Перевіряла вікна.
Двері.
Наче боялась.
Я ніколи не бачив її такою.
А потім…
ти прокинулась.
—
Його голос змінився.
Став тихішим.
—
Ти була маленька.
Подивилась на мене.
І сказала…
«Ло».
—
Він усміхнувся.
Зовсім трохи.
—
Наче вчора бачились.
Твоя мама тоді вперше за вечір усміхнулась.
А потім…
заплакала.
—
Еліна не дихала.
Він продовжив.
—
Коли ти заснула вдруге…
вона сказала мені правду.
Що вони вас знайшли.
Що часу мало.
Що якщо не вийде…
я маю забрати тебе.
І ніколи не повертати сюди.
—
Еліна тихо спитала:
— Хто знайшов?
Лорен мовчав.
Довго.
Потім сказав:
— Той чоловік.
У кімнаті стало тихо.
Еліна дивилась.
— Чому вона боялась його?
Лорен подивився прямо.
І відповів несподівано:
— Не знаю.
Пауза.
— Але вона боялась не за себе.
За тебе.
Еліна мовчала.
Потім тихо:
— І що було далі?
Лорен не відповів одразу.
Подивився у вікно.
І сказав:
—
На світанку вона пішла.
Сказала, що повернеться через день.
Попросила не виходити.
І залишила дещо.
—
Він встав.
Підійшов до шафи.
Витягнув маленький згорток.
Поклав перед нею.
Еліна повільно розгорнула.
Усередині був дитячий малюнок.
Кривий.
Сонце.
Будинок.
Три людини.
І напис дитячими літерами.
Я + мама + Ло
Унизу іншим почерком було дописано:
Щоб ти не думала, що тебе ніхто не чекав.
Еліна дивилась мовчки.
А потім помітила.
На звороті.
Ще один напис.
Не мамин.
І не дитячий.
Лише одна фраза.
Вона не сказала тобі, що сталося потім?
Еліна підняла голову.
Лорен теж це побачив.
І вперше за весь час…
зблід.