Розділ 3 (продовження) До того, як ти забула

Еліна сиділа на підлозі.
Лист лежав у руках.
Вона дивилась не на Лорена.
На слова.
Короткі.
Спокійні.
Ніби мама написала їх між справами.
Ніби це було щось звичайне.
«Не кажи їй, що вона називала тебе татом».
У кімнаті було тихо.
Лорен не заходив.
Стояв у дверях.
Не підходив ближче.
Наче знав — зараз будь-який рух буде неправильним.
Еліна повільно підняла голову.
Подивилась.
І дуже спокійно спитала:
— Це правда?
Він не відповів одразу.
І це налякало більше, ніж якби відповів.
Нарешті сказав:
— Так.
У неї всередині ніби щось змістилось.
Не біль.
Не образа.
Щось дивне.
Наче раптом хтось пересунув усі меблі в будинку її пам’яті.
І тепер нічого не стоїть на місці.
Вона мовчала.
Лорен теж.
Потім Еліна спитала:
— Ти мій батько?
Він одразу відповів:
— Ні.
Швидко.
Без паузи.
Вона кивнула.
Не стало легше.
Не стало важче.
Просто…
нічого.
Лорен зайшов у кімнату.
Сів не поруч.
Навпроти.
І сказав:
— Тобі було мало років.
Діти іноді називають татом не того, хто ним є.
Еліна дивилась.
Він говорив спокійно.
Не виправдовувався.
— Ти тоді не любила чужих людей.
І постійно ховалась за маму.
Потім одного дня впала.
Розбила коліно.
Я був ближче.
Підняв тебе.
І після цього ти вирішила, що я теж твій.
Тиша.
Він ледь усміхнувся.
Не собі.
Спогаду.
— Твоя мама сміялась із цього два тижні.
Еліна дивилась.
Щось усередині боліло.
Дивно.
Ніби сум за тим, чого не пам’ятаєш.
Вона тихо спитала:
— Я була тут?
Лорен кивнув.
— Так.
— Довго?
Він подивився у вікно.
— Майже до шести років.
У неї похололо.
Шість.
Шість років життя.
Порожнеча.
Вона нічого не пам’ятає.
— Чому?
Лорен довго мовчав.
Потім сказав:
— Бо так було безпечніше.
Еліна одразу підняла очі.
— Для кого?
Він не відповів.
Вона різко встала.
— Знову.
Знову це.
Усі все знають.
Усі мовчать.
Він дивився.
Вона відчула злість.
— Ви вирішили за мене?
Він тихо сказав:
— Ні.
Вона майже засміялась.
— Серйозно?
Він подивився прямо.
І сказав:
— Ти попросила сама.
Тиша.
Еліна застигла.
— Що?
Він відвів очі.
Ніби не хотів говорити.
Але сказав:
— У ту ніч.
Перед тим як ви поїхали.
Ти плакала.
І сказала мамі…
Його голос став тихішим.
— «Я не хочу пам’ятати».
У кімнаті стало дуже тихо.
Еліна дивилась.
Не могла поворухнутись.
Лорен продовжив:
— І вона…
замовкла.
Потім сказала мені зробити так, щоб ти забула.
Еліна похитала головою.
— Ні.
Він не сперечався.
Просто сказав:
— Я теж не хотів.
Вона дивилась.
І раптом помітила.
Уперше.
За весь час.
Він не дивився їй в очі.
Наче ця історія боліла йому більше, ніж їй.
Еліна тихо сказала:
— Що сталося тієї ночі?
Лорен заплющив очі.
І дуже довго мовчав.
Потім підняв голову.
Подивився прямо.
І сказав:
— Якщо я розкажу…
ти більше не будеш думати про маму так само.
Еліна стояла.
І вперше відповіла без вагань:
— Тоді скажи.
Він дивився кілька секунд.
І тихо сказав:
— Добре.
Але не тут.
І не сьогодні.
Бо це історія не про те, як вона зникла.
Це історія про те…
чому вона взяла тебе й почала тікати.