Розділ 3 (продовження) Кімната, в яку не заходять випадково

Еліна сиділа на краю ліжка.
Карта лежала перед нею.
Лінії були намальовані швидко.
Наче той, хто їх залишив, поспішав.
Але дуже точно.
Коридор.
Сходи.
Поворот.
Двері.
Чорна позначка.
Кабінет Лорена.
Вона дивилась і відчувала дивну річ.
Не страх.
І не цікавість.
Провину.
Бо весь день думала тільки одне:
він не відповів.
І тепер цього було достатньо, щоб почати сумніватися.
А якщо він нічого не приховує?
А якщо це пастка?
А якщо саме цього хтось і хоче?
Вона заплющила очі.
І раптом згадала одну дрібницю.
Там, біля дверей.
Коли той чоловік сказав про маму.
Лорен жодного разу не сказав:
«Він бреше».
Він сказав тільки:
«Не відповідай».
Це різні речі.
Еліна різко встала.
Натягнула светр.
Взяла лампу.
І вийшла.
Будинок уночі був іншим.
Удень він здавався великим.
Уночі — старим.
Дерево потріскувало.
Світло було приглушеним.
І кожен крок здавався надто гучним.
Вона йшла за картою.
Коридор.
Сходи.
Ще один коридор.
Поворот.
І нарешті…
двері.
Темні.
Без таблички.
Звичайні.
Настільки звичайні, що це навіть насторожувало.
Еліна постояла трохи.
Потім натиснула ручку.
Відчинено.
Усередині було темно.
Вона зайшла.
Запалила лампу.
І завмерла.
Кабінет не був схожий на кабінет.
Не було шаф із таємними книгами.
Не було магічних речей.
Просто кімната.
Стіл.
Книжки.
Крісло.
Вікно.
І багато паперів.
Наче тут справді живе людина.
Вона повільно зайшла.
Провела рукою по столу.
Книги.
Записи.
Нотатки.
Нічого дивного.
І вже хотіла піти.
Коли побачила.
У кутку стояла стара дерев’яна скриня.
Незамкнена.
Вона присіла.
Відкрила.
І всередині…
лежали дитячі речі.
Маленька кофта.
Стара іграшка.
Стрічка.
І маленький черевичок.
Еліна застигла.
Обережно взяла.
І раптом завмерла остаточно.
На внутрішньому боці було написано.
Тремтячим дитячим почерком:
Еліна.
У неї пересохло в горлі.
Ні.
Ні.
Вона поклала назад.
Почала перебирати речі.
Ще одна стрічка.
Маленька книжка.
І малюнок.
Дитячий.
Кривий.
Будинок.
Дерево.
Три фігурки.
Підписано.
Мама.
Я.
І…
Ло.
Еліна застигла.
Ло.
Не тато.
Ло.
У неї в голові стало тихо.
Вона повільно перевернула малюнок.
На звороті був підпис.
Чужий почерк.
Але дуже акуратний.
Тобі було шість. Ти сказала, що я малюю страшно.
У грудях щось стиснулось.
Вона сіла прямо на підлогу.
І тоді побачила ще дещо.
На самому дні.
Конверт.
Без імені.
Відкрила.
Усередині був один лист.
Усього кілька рядків.
Не для неї.
Почерк мамин.
—
Лорене.
Якщо все піде погано — не дозволяй їй мене шукати.
І будь ласка.
Не кажи їй, що вона називала тебе татом.
Вона все одно забуде.
—
Еліна перестала дихати.
У дверях тихо сказали:
— Це не те, що ти подумала.
Вона різко обернулась.
Лорен стояв на порозі.
Не сердився.
Не виглядав здивованим.
Тільки дуже втомленим.
І чомусь…
ніби знав, що одного дня це станеться.