Розділ 2 (продовження) Ключ під дверима

Коли Еліна повернулась до кімнати, у будинку було тихо.
Не нічною тишею.
Не тією, коли всі сплять.
А іншою.
Наче будинок чекає.
Вона піднялась сходами.
Повільно.
Зупинилась біля дверей.
І одразу побачила.
На підлозі лежало щось маленьке.
Метал блиснув у світлі лампи.
Ключ.
Старий.
Срібний.
І складений удвоє клаптик паперу.
У неї всередині все напружилось.
Вона озирнулась.
Порожньо.
Взяла записку.
Розгорнула.
Лише три слова.
Не довіряй Лорену.
Без підпису.
Без пояснень.
Вона дивилась кілька секунд.
Потім зайшла до кімнати.
Зачинила двері.
І тільки тоді помітила —
на ключі був знак.
Північна зірка.
Не півмісяць.
Не корона.
Щось інше.
Вона поклала ключ на стіл.
Сіла.
Дивилась.
Було б правильно одразу віддати Лорену.
Але вона не поворухнулась.
Бо в голові вже крутилась інша думка.
Чому не довіряти?
Через що?
Що він приховав?
І чому це написали саме зараз?
Еліна різко встала.
Почала ходити кімнатою.
Злилась.
На записку.
На себе.
На всіх.
Бо щоразу, коли їй здавалось, що вона починає розуміти хоч щось —
з’являлось ще більше питань.
Вона випадково зачепила стіл.
Ключ упав.
І покотився.
Прямо під книжкову шафу.
Еліна присіла.
Потягнулась рукою.
Пальці намацали не тільки ключ.
Щось іще.
Дерево.
Маленьку виїмку.
Вона завмерла.
Посвітила лампою.
У нижній частині шафи був замок.
Маленький.
Непомітний.
Серце вдарило сильніше.
Вона подивилась на ключ.
Потім на замок.
І дуже повільно сказала сама собі:
— Ні.
Пауза.
— Це погана ідея.
Сіла на ліжко.
Посиділа.
Подивилась на шафу.
На ключ.
Ще хвилина.
П’ять.
Десять.
Потім встала.
Підійшла.
І вставила ключ.
Клац.
Нічого не сталося.
Лише внизу шафи відкрилась маленька шухляда.
Усередині лежала коробка.
Темна.
Стара.
І зверху напис від руки.
Не мамин.
І не Лорена.
Лише:
Для тієї, яка знайде раніше часу.
Еліна дивилась довго.
Відкрила.
Усередині був лише один предмет.
Маленький скляний флакон.
А під ним записка.
Вона розгорнула.
І прочитала:
Якщо ти це відкрила — значить, уже почала сумніватися.
Це нормально.
Але перш ніж вирішиш кому вірити — постав Лорену тільки одне питання:
що сталося в ніч, коли зникла твоя мама?
Нижче була ще одна фраза.
Дрібніше.
Наче дописали пізніше.
І дивись уважно, якщо він не відповість.
Еліна застигла.
Кроки.
У коридорі.
Повільні.
Наближались.
Хтось зупинився прямо за дверима.
Тиша.
А потім…
три тихих стуки.
І голос Лорена:
— Еліно.
Вона різко сховала коробку.
Голос за дверима став тихішим.
— Нам треба поговорити.
І чомусь уперше їй стало страшно відкрити.