Розділ 2 (продовження) Питання, яке не ставлять двічі

Назад вони йшли мовчки.
Поле дверей було тим самим.
Білі двері.
Темні двері.
Тріщини.
Вітер.
Але тепер Еліна не могла позбутися відчуття, що вони всі дивляться.
Не очима.
Чимось іншим.
Вона йшла трохи позаду.
Лорен попереду.
Аделіна — ще далі.
Ніхто не озирнувся.
І це дратувало.
Наче всі вже знають щось, крім неї.
Біля самих воріт Еліна зупинилась.
Лорен зробив ще кілька кроків і тільки тоді помітив.
Обернувся.
Подивився мовчки.
Вона сказала:
— Усі говорять загадками.
Він не відповів.
— Усі щось знають.
Мовчання.
Вона підійшла ближче.
— І тільки мені ніхто нічого не каже.
Лорен тихо видихнув.
— Це не…
— Не треба.
Вона перебила.
Не голосно.
Але вперше без обережності.
— Не кажіть зараз, що хочете мене захистити.
Бо знаєте що?
Я все життя жила серед людей, які вирішували за мене, що мені можна знати.
Лорен дивився.
Вона продовжила:
— І якщо чесно… я втомилась.
Він мовчав.
Еліна стояла навпроти.
І раптом зрозуміла.
Питання.
Те саме.
Воно сиділо всередині від самого початку.
Вона подивилась прямо.
І спитала:
— Хто ти моїй мамі?
Лорен не змінився в обличчі.
Тільки очі стали тихішими.
Він не відповів.
Еліна кивнула.
Наче чекала саме цього.
Розвернулась.
І пішла.
Не до будинку.
Убік.
Через сад.
Вона сама не знала куди.
Тільки не поруч із ними.
Через кілька хвилин вийшла до озера.
Темна вода.
Кам’яний берег.
Сіла.
Підтягнула коліна.
І тільки тоді зрозуміла, що сердиться.
Не через маму.
Не через лист.
Через це відчуття.
Наче всі були частиною історії.
І тільки вона — ні.
Позаду почувся крок.
Лорен.
Він не сів поруч.
Став трохи осторонь.
І сказав:
— Я не був її чоловіком.
Еліна не дивилась.
Він мовчав трохи.
Потім додав:
— І не був тим, кого вона любила.
Еліна все одно мовчала.
Лорен дивився на воду.
— Ми виросли разом.
Пауза.
— І все життя я думав, що знаю її.
Вона підняла очі.
Він усміхнувся коротко.
Не весело.
— Виявилось — ні.
Тиша.
Еліна тихо спитала:
— Тоді чому ти тут?
Він відповів не одразу.
— Бо я обіцяв.
— Що?
Він дивився вперед.
І дуже спокійно сказав:
— Якщо вона не повернеться — я знайду тебе раніше за нього.
Еліна мовчала.
Потім тихо:
— За того чоловіка?
Лорен кивнув.
Вона подивилась уважніше.
І раптом зрозуміла.
Не ревнощі.
Не ненависть.
Страх.
Ось що вона бачила.
Він боявся.
Не за себе.
Вона довго дивилась.
І спитала:
— Ти думаєш, він брехав?
Лорен мовчав.
Потім тихо сказав:
— Найнебезпечніші люди не брешуть.
Еліна не зрозуміла.
Він подивився прямо.
— Вони говорять правду так, щоб ти сама захотіла зробити те, що їм потрібно.
Вона мовчала.
Він уже хотів піти.
Але вона раптом сказала:
— А якщо мама справді пішла до нього?
Лорен завмер.
І дуже довго нічого не відповідав.
Потім сказав:
— Тоді я все одно повернув би тебе назад.
Еліна підняла голову.
— Чому?
Він подивився прямо.
І відповів тихо:
— Бо деякі люди йдуть не туди, куди хочуть.
А туди, де думають, що повинні бути.
Вона мовчала.
А потім уперше подумала:
можливо…
він говорить не про маму.
Уночі Еліна повернеться до себе й знайде під дверима маленький ключ.
І записку.
Лише три слова.
«Не довіряй Лорену». ✨