Розділ 2 (продовження) Той, кого не можна було впізнати

Ніхто не рухався.
Вітер гуляв між дверима.
Тільки тепер Еліна зрозуміла — шепіт, який вона чула раніше, був не вітром.
Це були голоси.
Дуже тихі.
Дуже далекі.
Наче сотні людей говорили крізь сон.
Темні двері повільно відкривались.
І постать за ними ставала чіткішою.
Висока.
У темному одязі.
Без зброї.
Без нічого страшного.
І саме це було найстрашніше.
Бо виглядав він… звичайно.
Не як чудовисько.
Не як чаклун.
Не як зло.
Просто чоловік.
Він стояв і дивився тільки на Еліну.
Наче інших тут не існувало.
Лорен не відпускав її руки.
Аделіна мовчала.
Чоловік за дверима сказав:
— Ти виросла.
Еліна завмерла.
Ті самі слова.
Лорен теж так сказав.
Вона повільно повернула голову.
Лорен стояв нерухомо.
І дивився не на чоловіка.
А в землю.
Наче не хотів бачити.
Чоловік усміхнувся.
Не широко.
Майже тепло.
— Вона теж так дивилась.
Еліна відчула, як усередині все стислось.
Він говорив про маму так…
ніби знав її.
Ніби мав право.
Лорен тихо сказав:
— Не відповідай.
Чоловік навіть не подивився на нього.
— Ти досі виконуєш чужі обіцянки?
Лорен нічого не сказав.
Еліна дивилась між ними.
Щось було не так.
Не страх.
Не ненависть.
Щось складніше.
Чоловік зробив один крок.
І двері за його спиною стали темнішими.
Наче там уже не було нічого.
Тільки ніч.
— Я не заподію тобі шкоди.
Еліна майже гірко всміхнулась.
Чомусь усі тут починали саме з цього.
Вона тихо сказала:
— Хто ви?
Він подивився прямо.
І відповів одразу.
— Ніхто.
Пауза.
Потім додав:
— І колись це було моїм ім’ям.
Еліна не зрозуміла.
Аделіна різко сказала:
— Не починай.
Він перевів погляд на неї.
І в його очах раптом з’явилось щось холодне.
— Ти все ще думаєш, що маєш право сердитись?
Аделіна нічого не відповіла.
Він знову подивився на Еліну.
І сказав:
— Ти хочеш знати, чому твоя мама пішла?
Еліна завмерла.
Лорен одразу сказав:
— Ні.
Чоловік ледь усміхнувся.
— Дивно.
Ти завжди говорив за інших.
Еліна повільно подивилась на Лорена.
Він мовчав.
Чоловік зробив ще крок.
І сказав:
— Я скажу тільки одне.
Твоя мама не тікала від мене.
Тиша.
Еліна дивилась.
Чоловік закінчив:
— Вона йшла до мене.
Світ ніби зрушив.
Еліна різко сказала:
— Брешете.
Він не образився.
Не сперечався.
Лише спитав:
— Тоді чому вона не повернулась?
Тиша.
Еліна не знала.
Ніхто не відповів.
Чоловік подивився на її руку.
На кільце.
І дуже тихо сказав:
— Вона все-таки віддала його тобі…
Наче це було несподівано.
Потім глянув прямо в очі.
І вперше його голос став іншим.
Не теплим.
Не спокійним.
Сумним.
— Я шукав не тебе.
Еліна завмерла.
Він усміхнувся ледве помітно.
І сказав:
— Я чекав її.
Потім зробив крок назад.
Темрява за дверима ворухнулась.
І перш ніж двері почали закриватися, він сказав:
— Коли будеш готова почути правду — відкрий північні двері.
І зник.
Двері зачинились.
Тиша.
Еліна стояла нерухомо.
І раптом згадала лист.
Останній рядок.
Ніколи не відкривай північні двері. Навіть якщо попросить той, кому довірятимеш найбільше.
У неї похололо всередині.
Бо він не міг цього знати.