Розділ 2 (продовження) Поле дверей

Еліна зупинилась.
Перед нею до самого горизонту стояли двері.
Не будинки.
Не стіни.
Лише двері.
Високі й низькі.
Старі й нові.
Білі.
Сірі.
Дерев’яні.
Кам’яні.
Деякі були красиві.
Деякі тріснуті.
Деякі стояли рівно.
Деякі перекошено.
І всі — самі.
Посеред поля.
Вітер проходив між ними й створював дивний звук.
Наче хтось далеко шепоче.
Еліна мовчки дивилась.
Потім тихо сказала:
— Що це?
Лорен відповів:
— Місця.
— Які місця?
Він подивився вперед.
— Не всі місця можна знайти ногами.
Еліна не зрозуміла.
Аделіна пройшла повз.
— Не слухай його. Він любить говорити так, ніби йому платять за загадковість.
Лорен навіть не образився.
Еліна пішла за ними.
Двері були близько.
Дуже.
Вона бачила подряпини.
Старі ручки.
Деякі були привідкриті.
І коли проходила повз одну…
здалося, ніби всередині хтось сміявся.
Вона різко озирнулась.
Тиша.
Порожньо.
Пішла далі.
Через кілька хвилин побачила ще одне.
За склом одних дверей падав сніг.
За іншими було море.
За ще іншими — чиєсь подвір’я.
Вона зупинилась.
— Це справжнє?
Аделіна відповіла:
— Колись було.
Еліна не зрозуміла.
Але не перепитувала.
Вони йшли довго.
Поки не дійшли.
Ці двері відрізнялись.
Темні.
Старі.
І трохи прочинені.
Лорен зупинився.
Подивився на Еліну.
— Тут.
Еліна дивилась.
— Що тут?
Він не відповів.
Аделіна сказала:
— Останнє місце.
Еліна відчула холод.
— Останнє для кого?
Жінка мовчала.
І тоді Еліна зрозуміла сама.
Підійшла ближче.
На дверях був знак.
Півмісяць.
І корона.
Точно як на кільці.
Вона ковтнула.
— Вона була тут?
Аделіна кивнула.
Еліна дивилась.
І раптом почула.
Тихо.
Ледь чутно.
— Еліно.
У неї перехопило подих.
Голос.
Мамин.
Вона різко озирнулась.
Нікого.
Лорен стояв нерухомо.
Аделіна теж.
Голос знову:
— Еліно…
Усередині дверей.
У неї похололи руки.
Вона зробила крок.
Лорен одразу сказав:
— Не йди.
Вона не слухала.
Ще крок.
Голос тихіший.
Тепліший.
Той самий.
Яким мама будила її в дитинстві.
— Доню…
У грудях стало боляче.
Еліна зробила ще крок.
І раптом—
чиясь рука різко схопила її за зап’ястя.
Лорен.
Міцно.
Дуже.
Еліна смикнулась.
— Пустіть!
Він не відпустив.
І вперше подивився так жорстко.
— Це не вона.
Голос з дверей став ближчим.
— Еліно…
Майже плач.
Майже справжній.
— Чому ти не йдеш?
Еліна перестала дихати.
І тоді Аделіна підійшла.
Стала перед дверима.
Подивилась усередину.
І спокійно сказала:
— У тебе її очі.
Голос замовк.
Тиша.
Потім із темряви відповіли.
Але вже іншим голосом.
Не маминим.
Низьким.
Чужим.
І дуже спокійним.
— Я думав, ви приведете її пізніше.
У Еліни всередині все похололо.
Двері…
почали відкриватися ширше.
І в темряві хтось стояв.
Дуже високий.
Нерухомий.
І дивився тільки на неї.