Розділ 2 (продовження) Місце, де закінчуються історії

Тієї ночі Еліна не спала.
Їй дали кімнату.
Велику.
Теплу.
З чистою постіллю.
З вікном на сад.
З кріслом біля каміна.
Можливо, інша людина зраділа б.
Еліна — ні.
Їй було дивно сидіти в кімнаті, де ніхто нічого не вимагав.
Ніхто не кричав.
Не кликав.
Не казав, що вона щось зробила неправильно.
Вона сиділа на ліжку й дивилась на лист.
Уже годину.
Час від часу перечитувала окремі рядки.
І щоразу знаходила нове.
«Не дозволяй нікому переконати тебе, що тебе потрібно заслужити».
Дивна фраза.
Наче мама знала.
Знала, що вона виросте саме такою.
Обережною.
Тихою.
Такою, що завжди намагається бути достатньо хорошою.
Щоб залишили.
Щоб любили.
Щоб не розчарувати.
Еліна згорнула лист.
Сховала під подушку.
І підійшла до вікна.
Сад був незнайомий.
Темні дерева.
Кам’яні доріжки.
Тиша.
А потім вона побачила.
Унизу стояв Лорен.
Сам.
Руки в кишенях.
Дивився кудись далеко.
Не рухався.
Вона дивилась кілька секунд.
І сама не зрозуміла чому — вийшла.
Будинок був тихий.
Ніхто її не зупинив.
Вона спустилась.
Відчинила двері.
Лорен почув кроки, але не озирнувся.
Еліна стала поруч.
Кілька секунд мовчали.
Потім вона сказала:
— Ви знали її?
Лорен мовчав.
Довго.
Потім відповів:
— Так.
— Дуже добре?
Він усміхнувся кутиком губ.
Дивно.
Наче питання було неправильне.
— Ніхто не знав її дуже добре.
Еліна дивилась перед собою.
— Вона справді пішла сама?
Лорен опустив очі.
— Так.
Тиша.
Потім він додав:
— Але це не означає, що вона хотіла піти.
Еліна стиснула пальці.
— Це одне й те саме.
Він похитав головою.
— Ні.
Потім глянув на неї.
І вперше сказав щось зовсім людське:
— Іноді люди вибирають не те, чого хочуть.
А те, після чого зможуть жити із собою.
Еліна мовчала.
Раптом згадала.
— Ви не відповіли.
Хто та жінка?
Лорен подивився вперед.
— Її звати Аделіна.
— Хто вона мамі?
Довга пауза.
— Колись вони були як сестри.
— А зараз?
Лорен глянув на неї.
— Зараз одна з них зникла.
І друга їй цього не пробачила.
Вони стояли ще трохи.
А потім Лорен сказав:
— Завтра підемо.
— Куди?
Він відповів не одразу.
— Туди, де вона востаннє була.
Еліна відчула холод.
— Це далеко?
Лорен подивився на неї.
— Ні.
І це було найнеприємніше.
Бо він сказав так, ніби місце не далеко.
Наче воно весь цей час було поруч.
Вранці її розбудили рано.
Ніхто не постукав.
Двері просто відчинились.
На порозі стояла Аделіна.
В руках — темний плащ.
Вона простягнула його.
— Одягни.
Еліна взяла.
— Ми йдемо?
Аделіна кивнула.
І вже виходячи сказала:
— І ще дещо.
Еліна підняла голову.
Жінка подивилась прямо.
— Не торкайся нічого.
І якщо почуєш, що тебе кличуть…
не відповідай.
Еліна застигла.
— Хто буде кликати?
Аделіна кілька секунд дивилась.
І сказала:
— Люди, яких там немає.
Вони вийшли за ворота.
І тільки тоді Еліна побачила —
за будинком починався не ліс.
А величезне поле білих дверей.
Сотні.
Тисячі.
Різних.
І одна з них…
була відчинена.