Розділ 2 (продовження) Лист, який не повинен був дійти

Еліна не рухалась.
Конверт лежав на столі.
Звичайний.
Старий.
Трохи потертий по краях.
І від цього ставав ще страшнішим.
Бо магія — це одне.
А почерк матері…
це вже неможливо пояснити.
Жінка відійшла до вікна.
Лорен мовчав.
Ніхто не підганяв.
Наче вони знали — деякі речі людина відкриває тільки сама.
Еліна повільно сіла.
Поклала долоню на конверт.
Теплий.
Не холодний.
Ніби його недавно тримали.
Пальці завмерли.
Вона раптом зрозуміла страшну річ.
Якщо відкриє —
назад уже не буде.
Поки лист закритий — мама ще така, як вона пам’ятає.
Тиха.
Добра.
Трохи сумна.
Мама, яка померла.
А якщо відкриє…
можливо, виявиться, що вона ніколи її не знала.
Еліна заплющила очі.
І відкрила.
Усередині був один аркуш.
Лише один.
Вона розгорнула.
Почерк.
Мамин.
Вона впізнала відразу.
І почала читати.
Еліно.
Якщо ти читаєш це — значить, я не встигла.
І якщо ти зараз злишся на мене — маєш право.
Я теж би злилась.
Ти будеш думати, що я тебе залишила.
Що не боролась.
Що не повернулась.
І я не прошу мене пробачати.
Тільки хочу, щоб ти знала одну річ.
Я пішла не від тебе.
Я пішла заради тебе.
Є люди, які шукали тебе ще до твого народження.
Я думала, що встигну заховати тебе назавжди.
Не встигла.
Тому довелось вибирати.
І я вибрала тебе.
Якщо ти зараз у Домі без дороги — значить Лорен порушив слово.
Не сердься на нього сильно.
Він завжди погано виконував обіцянки.
І ще…
Є одна річ, яку я повинна була сказати давно.
Еліно.
Ти не стала чужою для світу.
Світ став чужим для тебе.
І не дозволяй нікому переконати тебе, що тебе потрібно заслужити.
Тебе вже любили.
Більше, ніж ти думаєш.
І ще…
ніколи не відкривай північні двері.
Навіть якщо попросить той, кому довірятимеш найбільше.
Люблю тебе.
Мама.
Еліна дочитала.
І не зрозуміла нічого.
Спочатку нічого.
Потім…
раптово стало дуже тихо.
Вона подивилась на лист.
Ще раз.
На слова.
«Я пішла не від тебе».
І раптом усередині щось обірвалось.
Не красиво.
Не зі сльозами.
Просто…
боляче.
— Вона знала.
Голос прозвучав хрипко.
Жінка біля вікна не повернулась.
Еліна підняла очі.
— Вона знала, що не повернеться.
Жінка тихо відповіла:
— Так.
Еліна дивилась на лист.
— І все одно пішла.
Тиша.
І тоді жінка сказала:
— Ні.
Вона залишилась довше, ніж мала.
Через тебе.
Еліна підняла голову.
Жінка дивилась прямо.
— Твоя мама не була доброю людиною.
Еліна завмерла.
Жінка продовжила:
— Вона брехала.
Порушувала закони.
Робила страшні речі.
Але вона дуже тебе любила.
І це не одне й те саме.
У кімнаті стало холодніше.
Лорен різко сказав:
— Досить.
Жінка усміхнулась.
Невесело.
— Вона має знати.
Потім подивилась на Еліну.
І сказала:
— Бо завтра ти побачиш місце, де твоя мама зникла.
І після цього вже не зможеш повернутись у життя, яке знала.
Еліна мовчала.
Повільно стиснула лист.
І тільки тоді помітила.
На звороті.
У самому кутку.
Мама щось домалювала.
Маленьку корону.
І під нею лише одне слово.
Вибач.