Розділ 2 Жінка, яка не пробачає

Двері відкривалися повільно.
Ніби той, хто стояв за ними, знав: поспішати немає сенсу.
Еліна не рухалась.
Лорен теж.
Тільки його плечі стали трохи напруженішими.
У темному проході спочатку нічого не було видно.
Потім з’явилась рука.
Світла.
Тонка.
Потім край темного плаща.
І жінка зайшла всередину.
Вона була не стара.
Але й не молода.
Такі люди мають дивний вигляд — ніби час для них іде інакше.
Темне волосся спадало на плечі.
Сукня проста.
Без прикрас.
І тільки очі…
Еліна ніколи не бачила таких очей.
Не холодних.
Просто дуже втомлених.
Жінка подивилась спочатку на Лорена.
Потім — на Еліну.
І завмерла.
Минуло кілька секунд.
І вона дуже тихо сказала:
— Я думала, у неї будуть очі батька.
Еліна не зрозуміла чому, але ці слова раптом зробили страшніше, ніж усе інше.
Жінка підійшла ближче.
Зупинилась за кілька кроків.
Дивилась довго.
Наче не могла повірити.
І раптом сказала:
— Посміхнись.
Еліна насупилась.
— Що?
Жінка не відвела погляду.
— Посміхнись.
Лорен тихо сказав:
— Не зараз.
Жінка навіть не повернулась.
Еліна дивилась кілька секунд.
І ледь усміхнулась.
Майже машинально.
Жінка заплющила очі.
Ненадовго.
А коли відкрила — вже дивилась убік.
— Ні.
Голос став тихішим.
— Зовсім не схожа.
У кімнаті повисла тиша.
Еліна більше не витримала.
— Може хтось пояснить, що відбувається?
Жінка перевела погляд.
І відповіла спокійно:
— Ні.
Еліна кліпнула.
— Що?
— Тобі поки не пояснять.
— Ви серйозно?
Жінка підійшла до каміна.
Поклала руку на полицю.
І тільки тоді сказала:
— Ти прийшла сюди надто рано.
— Я нікуди не приходила. Мене сюди привели.
Жінка коротко глянула на Лорена.
— Саме це я й кажу.
Лорен нічого не відповів.
Еліна відчула, як усередині починає закипати злість.
— Добре. Тоді я піду.
Жінка кивнула.
— Іди.
Еліна різко розвернулась.
Підійшла до дверей.
Смикнула ручку.
Не відкрились.
Сильніше.
Нічого.
Повільно обернулась.
Жінка стояла біля каміна.
— Це не дім, дівчинко.
Тут не виходять тільки тому, що захотіли.
Еліна стиснула зуби.
— Хто ви?
Жінка мовчала.
Потім сказала:
— Колись твоя мама називала мене сестрою.
У кімнаті стало тихо.
Еліна дивилась мовчки.
Жінка усміхнулась.
Сумно.
— А потім перестала.
Еліна не знала чому, але відчула дивне.
Наче зараз пролунає щось дуже важливе.
Жінка подивилась на неї.
І вперше в її голосі з’явилось щось живе.
Біль.
— Твоя мама не померла так, як ти думаєш.
Еліна застигла.
— Що…
Жінка повільно перевела погляд на кільце.
І сказала:
— Вона пішла сама.
Світ ніби хитнувся.
— Ні.
Жінка дивилась спокійно.
— Так.
Еліна похитала головою.
— Ні.
— Тобі сказали, що вона захворіла.
Еліна мовчала.
— Це неправда.
Повітря стало важким.
Лорен тихо сказав:
— Досить.
Жінка навіть не глянула.
І продовжила:
— У ніч перед зникненням вона залишила дещо для тебе.
Еліна не дихала.
Жінка сунула руку в кишеню.
І поклала на стіл…
конверт.
Старий.
Пожовклий.
І на ньому лише два слова.
Для Еліни.
Почерк був мамин.
Еліна дивилась.
Не торкалась.
Боялась.
Бо поки лист закритий —
усе ще може бути неправдою.