Розділ 1 (продовження) Те, що не можна повернути назад

Еліна дивилась на фотографію так довго, що почала боліти шия.
Ні.
Це помилка.
Має бути.
Вона знову перевела погляд.
Мама.
Точно мама.
Той самий нахил голови.
Ті самі очі.
Та сама усмішка — ніби людина трохи сумує навіть тоді, коли щаслива.
Але чоловік поруч…
Чужий.
Не її батько.
Не той чоловік, який колись підкидав її в дитинстві.
Не той, який сміявся голосно.
Не той, який помер.
Еліна повільно поклала фотографію назад.
І дуже рівним голосом сказала:
— Це жарт.
Лорен не відповів.
— Ви знайшли старе фото і вирішили…
— Твій батько любив фотографії.
Вона різко підняла голову.
— Не називайте його так.
Тиша.
Лорен дивився спокійно.
Не сперечався.
Не переконував.
І це чомусь дратувало ще більше.
— Ви нічого не знаєте.
— Це правда.
Його голос був тихий.
— Я не знав чоловіка, який тебе виховав.
Еліна ледь видихнула.
— Тоді не говоріть.
Лорен кілька секунд мовчав.
Потім кивнув.
— Добре.
І відійшов до вікна.
Це було несподівано.
Вона чекала доказів.
Слів.
Тиску.
А він просто відступив.
І сказав:
— Сідай.
Вона не сіла.
Він теж не наполягав.
Постояв трохи й сказав:
— Коли тобі було п’ять років, у тебе була дерев’яна скринька.
Еліна завмерла.
— Що?
— Ти ховала в ній камінці.
І записки.
І одного разу втекла в сад після сварки з батьком.
Він шукав тебе дві години.
Знайшов під старою яблунею.
І сказав…
Лорен подивився на неї.
Ніби згадував.
— «Якщо колись тобі стане дуже сумно — дивись на небо. Ми всі під одним небом».
У кімнаті стало тихо.
Еліна не рухалась.
Ці слова…
Ці слова ніхто не міг знати.
Ніхто.
Вона ніколи їх не повторювала.
Нікому.
Навіть собі.
Горло раптом стало сухим.
— Звідки…
Лорен не відповів одразу.
Підійшов до полиці.
Узяв книгу.
Поклав перед нею.
Стара.
Темна.
Відкрив.
Усередині був напис.
Нерівний почерк.
Вона знала його.
Знала занадто добре.
«Для Еліни. Якщо колись повернешся раніше, ніж я сподіваюсь — не сердься на мене.»
У неї потемніло в очах.
Вона сіла.
Повільно.
Не відчула навіть як.
Лорен стояв навпроти.
І сказав:
— Твій батько не покинув тебе.
Вона мовчала.
— Він сховав тебе.
Еліна підняла голову.
— Від кого?
Лорен довго дивився.
І вперше за весь вечір виглядав не спокійним.
А втомленим.
— Від людей, які мали знайти тебе першими.
Вона дивилась мовчки.
Він опустив очі на кільце.
І сказав:
— Вони вже знають, що ти його вдягнула.
У неї всередині похололо.
— Хто… вони?
Лорен не відповів.
Замість цього повільно повернув голову до дверей.
І сказав зовсім іншим голосом:
— Ми не самі.
Еліна теж обернулась.
Двері.
Повільно.
Без звуку.
Почали відкриватись.
І за ними хтось стояв.
Не заходив.
Просто стояв.
У темряві.
І дивився.
А потім тихий жіночий голос сказав:
— Ти сказав, що не приведеш її сюди.
Лорен тихо видихнув.
І вперше за весь час виглядав людиною, яка помилилась.