Розділ 1 (продовження) Ліс не любить чужих

Того дня Еліна більше не працювала так, як завжди.
Руки працювали.
Думки — ні.
Вона кілька разів ловила себе на тому, що стоїть із глечиком води й дивиться в одну точку.
Чоловік.
Чорний кінь.
«Я шукав тебе довше, ніж ти живеш».
Що це взагалі означає?
До вечора вона переконала себе, що втомилась.
Так буває.
Іноді людина так хоче змін, що починає бачити дивне.
Але кільце залишилось.
І коли вона зняла його — стало холодним.
Одягла назад — знову теплим.
Наче жило.
Увечері мачуха довго сварила служницю.
Сестри сміялись із когось у місті.
Еліна сиділа тихо й латала стару сорочку.
Ніхто не помітив, що вона мовчить більше, ніж зазвичай.
Ніхто не помітив кільця.
Ніхто ніколи нічого не помічав.
Коли всі заснули, вона ще довго лежала.
Дивилась у темряву.
А потім…
почула.
Тихий звук.
Ніби хтось постукав у скло.
Один раз.
Другий.
Третій.
Еліна сіла.
Підійшла до вікна.
Нікого.
Лише ніч.
І тільки тоді вона побачила.
Унизу.
На землі.
Стояв ліхтар.
Старий.
Чорний.
І горів синім вогнем.
Серце вдарило сильніше.
Це було неможливо.
Вона знала кожен куток двору.
Цього ліхтаря тут не було.
Еліна дивилась кілька секунд.
Потім відчинила вікно.
Холодне повітря ввірвалось у кімнату.
І ліхтар… рушив.
Повільно.
До саду.
Наче кликав.
Вона мала би зачинити вікно.
Повернутись.
Лягти.
Забути.
Але чомусь натягнула старий плащ і спустилась.
Трава була мокра.
Ніч тиха.
Ліхтар стояв за кілька метрів попереду.
Коли вона наближалась — він віддалявся.
Не швидко.
Наче був певен, що вона піде.
— Це безглуздо…
тихо сказала вона.
Але йшла.
Через сад.
Повз старий колодязь.
Далі.
До лісу.
Ліс починався одразу за кам’яною огорожею.
У дитинстві мама забороняла сюди ходити.
Не тому що небезпечно.
А тому що…
«Ліс не любить чужих».
Колись вона сміялась із цих слів.
Зараз згадала — і стало не по собі.
Ліхтар уже був між деревами.
Еліна переступила межу.
І відразу відчула.
Тут інше повітря.
Тихіше.
Густіше.
Навіть запах інший.
Вона зробила ще кілька кроків.
І раптом зрозуміла —
не чує цвіркунів.
Не чує вітру.
Нічого.
Лише власні кроки.
Ліхтар зупинився.
Посеред галявини.
І згас.
Еліна залишилась у темряві.
Кілька секунд нічого не відбувалось.
Потім земля під ногами легенько здригнулась.
Вона відступила.
І побачила.
Просто посеред галявини…
стояли двері.
Не будинок.
Не руїни.
Лише двері.
Високі.
Чорні.
Старі.
І на них той самий знак.
Півмісяць.
І корона.
Як на кільці.
Еліна повільно підійшла.
Простягнула руку.
Не треба.
Щось всередині сказало:
не відкривай.
Але інша частина її…
та, що роками тільки виживала…
вперше захотіла чогось іншого.
Вона торкнулась ручки.
Двері самі відчинились.
За ними не було кімнати.
Лише довгий коридор зі світлом.
І голос.
Той самий.
Спокійний.
Близький.
— Я вже почав думати, що ти не прийдеш.
Еліна завмерла.
І зробила крок усередину.
Двері за її спиною тихо зачинились.