Розділ 1 Дім, у якому ніхто не чекав

Еліна прокинулася ще до світанку.
Не тому, що виспалась.
У цьому домі ніхто не спав довго.
Особливо вона.
Відкрила очі й кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у дерев’яну стелю. У маленькому горищному вікні ще було темно, але вона вже знала — скоро почуються кроки.
Так було завжди.
Спочатку прокидався будинок.
Потім усі інші.
І тільки потім дозволяли існувати їй.
Вона сіла.
Стара ковдра сповзла на коліна.
Кімната була маленька — колись тут сушили яблука й зберігали непотрібні речі. Тепер тут жила вона.
У кутку стояла скриня.
Ліжко.
Стілець.
І більше нічого.
Колись тут були її книги.
Колись була мамина вишивка.
Колись…
Еліна швидко вдяглась.
Не любила згадувати.
Бо спогади поводились підло.
Вони приходили не тоді, коли хотілось.
Вона спустилась сходами тихо, щоб не скрипіли.
Кухня була холодна.
У печі давно згас вогонь.
Еліна мовчки почала носити дрова.
Потім воду.
Потім мити посуд.
Потім готувати.
Рухи були настільки звичними, що іноді вона думала: якщо одного дня прокинеться без пам’яті — руки все одно зроблять усе самі.
Коли на кухню зайшла мачуха, стіл уже був накритий.
Жінка навіть не подивилась.
Провела пальцем по поверхні.
— Тут пил.
Еліна подивилась.
Пилу не було.
— Перероби.
Вона мовчки взяла ганчірку.
За хвилину спустилися сестри.
Молодша одразу позіхнула:
— Чому чай холодний?
Старша навіть не сіла.
Подивилась на Еліну.
— Волосся збери. Не подобається мені, коли воно розпущене.
Еліна мовчки зав’язала косу.
Раніше вона сперечалась.
Раніше плакала.
Раніше хотіла зрозуміти — що зробила не так.
Тепер уже ні.
Бо одного дня вона зрозуміла страшну річ:
деякі люди не карають за щось.
Вони просто обирають когось, кого зручно не любити.
Після сніданку всі пішли.
Мачуха — у місто.
Сестри — до подруг.
Еліна залишилась сама.
Це були її найкращі години.
Вона відкрила задні двері.
Надворі стояв теплий вітер.
Сад був занедбаний.
Колись тут росли троянди.
Мама любила троянди.
Тепер лишилися тільки колючки.
Еліна пішла стежкою.
На самому краю саду стояла стара кам’яна лавка.
Туди вона приходила завжди.
Сіла.
Підтягнула коліна.
І раптом помітила…
щось блиснуло в траві.
Спочатку вона подумала — скло.
Нахилилась.
Ні.
Кільце.
Темне.
Незвичайне.
Метал був теплий.
Наче його тільки що тримали в руках.
Еліна озирнулась.
Нікого.
Вона провела пальцем по внутрішньому боку.
Там був знак.
Півмісяць.
І маленька корона.
— Дивно…
Вона хотіла покласти його назад.
Але чомусь не змогла.
Наче щось всередині сказало:
не відпускай.
Вона надягла кільце.
І світ… не змінився.
Не спалахнув.
Не затремтів.
Нічого такого.
Тільки раптом стало дуже тихо.
Настільки тихо, що вона почула власне дихання.
І тоді—
— Ти запізнилась.
Голос.
Чоловічий.
Спокійний.
Зовсім поруч.
Еліна різко обернулась.
Позаду нікого не було.
Тільки дерева.
Вітер.
І…
чорний кінь.
Він стояв між яблунями.
Нерухомо.
А на ньому сидів чоловік.
У темному плащі.
Так далеко, що не видно обличчя.
Але він дивився прямо на неї.
Еліна завмерла.
Чоловік трохи нахилив голову.
Ніби впізнав.
І тихо сказав:
— Я шукав тебе довше, ніж ти живеш.
А тоді…
зник.
Наче його там ніколи не було.
Еліна стояла посеред саду.
І тільки тепле кільце на пальці нагадувало:
це не здалося.
І вперше за багато років вона відчула не страх.
А цікавість.
Хто шукав її?
І чому саме зараз?