26.

— Ого… — тільки й спромоглася мовити я, випустивши з рук ручку напівзламаної валізи.

Ворохта вдарила в обличчя чистим гірським повітрям, легені вдихнули наповну.

Тут не було новомодного, штучного галасу туристичних курортів, вивісок із дешевим неоном чи рекламного бруду. Ворохта дихала столітньою шляхетською тишею. Вона виглядала як листівка початку ХХ століття: затишні дерев’яні вілли з мереживними ґанками, потемнілі від часу ґонтові дахи, стрімкі схили та прадавня, велична спокійність гір, яким не було діла до людської метушні.

І в ту мить, коли мої кросівки торкнулися ворохтянської землі, зі мною сталося щось неймовірне.

Долоні миттєво наповнило гарячим, пульсуючим теплом. А через підошви в ноги вдарив такий потужний імпульс, наче я ступила на розпечене вугілля, яке не обпікало, а живило моє тіло струмом неймовірної сили. Прадавній магічний дар Ромодановських, що дрімав у моїй крові, прокинувся остаточно. Земля Галичини впізнала свою законну господиню.

«Кров пам’ятає місце сили… — тихо прошепотіла всередині мене Зурка. — Ох, як давно я не відчувала цієї абсолютної енергії…»

— Мамо… — я наважилася на відвертість, не зводячи очей із затуманених верхівок гір. — У мене таке відчуття, наче я нарешті повернулася додому.

Ядвіга повільно повернулася до мене. На її втомленому обличчі з’явилася дивна, м’яка й неймовірно тепла усмішка. Вона дивилася на мене з глибоким, материнським розумінням.

— Ти справді вдома, доню, — тихо мовила вона. — Я теж це відчуваю. Тут усе інше. Наче дихати стає легше.

Ми так і застигли за кілька кроків від автобуса: дві жінки із важкими рюкзаками на плечах та валізою,  заворожено витріщалися на гори з виразом абсолютного, дитячого щастя на обличчях. Перехожі місцеві та туристи озиралися на нас із подивом, обходячи нас і щось усміхнено шепочучи собі під ніс.

Зрештою, водій автобуса посигналив нам, визирнув через відчинене вікно та показав нам відійти вбік, щоб він проїхав. Від комічності ситуації ми весело розсміялися.

— Уявляю, як безглуздо ми виглядаємо в очах людей, — сказала мама, поправляючи сумочку. — Ну що, ділова панянко, куди повертаємо?

— Е-ей — усміхнулася я, — іноді мені здається, що з нас двох донька — це ти, а не я.

Ядвіга раптом стихла. Вона подивилася на мене з дивною, глибокою тугою в очах і ледь чутно прошепотіла:

—Іноді й мені так здається…

Довелося зробити вигляд, що я нічого не зауважила. Якраз випала така нагода, бо витягла телефон та увімкнула навігатор, координати якого ввела заздалегідь та зберегла локацію.

— Ходімо, мамо! Це зовсім поруч — достатньо просто підняти очі й поглянути вперед.

Ми підвели голови. Попереду, піднімаючись над верхівками столітніх смерек, величаво виростала гігантська, грандіозна кам’яна арка старовинного мосту-віадука. Він прорізав гірський ландшафт наче витвір давніх велетнів: масивні сірі блоки з дикого каменю, витончені вигини склепінь і рейки, що тікали високо в небо.

— Боже мій… — Ядвіга затамувала подих. — Який же він колосальний! Варто було приїхати сюди бодай для того, щоб торкнутися цієї історії… Шкода тільки, що наш договір на нього — не більше ніж сімейна казкова легенда.

—Хто знає… У мене відчуття, що щось із цього може вийти…

Це були не мої слова. Зурка всередині мене мала залізну, непохитну віру в дійсність нашого спадку. Усі мої сучасні логічні пояснення розбивалися об її столітній досвід.

Ядвіга лише знизала плечима.

— Ну як міст державного значення може бути в приватній власності? Леонід із Віктором відверто сміялися з цього, а вони ж юристи… Втім, байдуже! Ми приїхали сюди відпочити, відпустити весь той львівський кошмар і набратися сил.

У її голосі з’явився щирий оптимізм. А я подумки разом із Зуркою пораділа за маму. Нехай думає про відпочинок. А заодно — про майбутню зустріч із тими загадковими чоловіками. Упевнена, Роман Потоцький опинився у Ворохті зовсім не випадково. Та й моє власне серце зрадницьки сіпалося при думці про Давида — чорнявого красеня з потяга, чий поцілунок досі зігрівав мої губи.

Тим часом навігатор м’яко повідомив: «Ви прибули до місця призначення».

Ми зупинилися біля підніжжя невисокого, вкритого м’яким мохом і папороттю пагорба. Прямо перед нами, напівприхований віковими соснами, височів старовинний кам’яний будинок.

Здалеку він дивовижно зливався з природним ландшафтом, але зблизька вражав своєю монументальною величчю.

Будівля, зведена наприкінці XIX століття за часи Австро-Угорщини, стояла на підмурках із витесаного дикого каменю. Товсті стіни, темні дерев’яні балки, важкий черепичний дах і високі аркоподібні вікна дивовижно повторювали архітектурний стиль самóго віадука! Було видно, що міст і цей будинок будувалися за єдиним задумом, можливо, одними й тими самими майстрами. Будинок виглядав покинутим, але не руїною, наче чекав на своїх справжніх господарів.

Ми підійшли до масивних дубових дверей, вбраних у бронзову ковку. Я витягла з кишені простий ключ на шнурку, який також був поміж старих фотографій зі сховку на квартирі.

Ключ легко увійшов у шпарину. Механізм тихо, м'яко клацнув.

Я штовхнула важку стулку — і в ту ж секунду з темної глибини холу на нас дихнуло сухим прохолодним пилом та деревом…

У глибині темного коридору щось тихо й чітко клацнуло, а потім із глибини будинку пролунав розмірений, металевий стукіт старовинного настінного годинника, який раптом сам по собі розхитував нижній маятник.

_____
Візуалізація до розділу:
Будинок біля віадуку (не реальне фото, ілюстрація)