25.

«Який ще ключ?..» — прошепотіла я, шоковано розглядаючи свої долоні. У напівтемряві кімнати шкіра на пальцях, що щойно торкнулися білого пішака, здавалася дивно прозорою, ніби крізь неї пробивалося м'яке, місячне сяйво.

Зурка всередині мене заніміла. Вона не мала готової відповіді — лише хвилю гострого, столітнього передчуття. Я почала гарячково торкатися інших фігур: чорного короля, тури, коня… Нічого. Звичайне  дерево. Але коли я складала фігури назад у оксамитове гніздо, очі зачепилися за карбовану бронзову пластину на дні шахівниці.

Там був вигравіруваний герб.

—А це уже цікаво, - прошепотіла і взяла до рук телефон і зробила чітке фото металевого візерунка. Завантажила зображення у пошуковик. Відповідь випливла миттєво: Офіційний герб Королівства Галичини та Володимирії, затверджений під короною Габсбургів у 1782 році. На синьому тлі — три золоті корони та шахова балка в центрі. Далі історичні довідки губилися в напівлегендарних хроніках.

«Міро, перевір шкатулку!» — підказала Зурка.

Я сфотографувала вирізьблений символ на кришці родинної шкатулки й зіставила обидва малюнки на екрані планшета. Вони збігалися ледь не до найменшої лінії. Це були дві частини одного історичного коду.

Будильник пронявчав о шостій ранку, не давши виспатись. Ядвіга довго й невдоволено бурчала, збираючи свої численні пакунки, але я була надто занурена в розгадування символів, щоб зважати на її ранкову дратівливість.
О шостій сорок ми вже сиділи у старенькому, потертому автобусі, що прямував уздовж Пруту до Ворохти.

Автобус пахнув дизелем, пилом і свіжовипеченими духмяними пиріжками, які одна з пасажирок везла на продаж. З кожним кілометром шлях ставав усе крутішим. Старий мотор ревів на підйомах, а коли машина на швидкості наскочила на глибоку вибоїну біля Яремчі, пасажири одностайно зашипіли, а наші пакунки на верхній полиці загрозливо підскочили.

Ядвіга дрімала поруч, безсило відкинувши голову на підголівник. Обведені темними колами очі свідчили, що вона не спала майже всю ніч. Я заздрила тим дітям, які можуть з матір’ю обговорити будь-що. На жаль, у нас таких довірливих відносин не склалося, і це зрозуміло. В душі я пам’ятала, що вона мене покинула при народженні, і якби не хвороба бабусі, хто-зна чи згадала би матінка про свою кровинку.

Дивлячись на її згасле, змучене обличчя, я відчула, як у грудях піднімається знайома, гірка хвиля. Довгі роки поспіль я намагалася бути для матері «ідеальною» дівчинкою. Непроблемною, мовчазною, поступливою. І справа не у характері, я боялася завдати їй бодай найменшого клопоту — сумлінно вчилася, уникала вуличних сварок і завжди поступалася власними бажаннями.

Адже всередині десятирічної дитини, якою я була, коли захворіла прабабця, Ядвіга з’явилася в моєму житті. Всередині жив тваринний страх: якщо я буду «важкою», мама знову втече. Вона покине мене, як покинула при народженні.

«Не карай себе, Мірочко… Ти ні в чому не винна, — раптом озвалася Зурка. Її внутрішній голос просочувався крізь мої думки з неймовірною, материнською ніжністю. — Твоя лагідність — це не слабкість. Це твоя турбота про рідних. Ти стала дорослою надто рано, у десять років, бо ми, старші, виявилися дурними й сліпими. Після загибелі твого діда Петра й дядька Мирослава ми з Ніною поринули у власний біль, оплакували мертвих і геть забули про живих. Ми зламали Ядвігу, позбавили її віри в себе… Мені так шкода, дитинко. Пробач нам».

У моїх очах забриніли гарячі сльози, але я міцно стиснула губи. Я відчула, як дух Зурки обіймає мене зсередини, повертаючи втрачену гармонію. Моя поступливість не була слабкістю — це був мій внутрішній стержень. Я захищала рідних так, як уміла.

Раптом у кишені м’яко завібрував телефон. Екран висвітив повідомлення від Анастасії:

«Міро, напиши, коли будеш сама. Не дзвони! Є важливі новини від слідчих щодо аварії Іштвана. Мамі поки нічого не кажи».

Я подивилася на Ядвігу — вона солодко хропла під гуркіт автобуса. Мої пальці швидко пробіглися по клавіатурі:

«Я сама. Що там? Експертиза підтвердила підробку?»

Відповідь від Насті прийшла за хвилину:

«Так. Слідчі вже працюють. А ще… Іштван сьогодні вранці, коли виходив із наркозу, у маренні кілька разів повторив ім’я нашого загиблого дядька Мирослава і кричав: "Вони зробили це знову! Це ті самі гальма!" Слідчі дуже зацікавилися цією деталлю. Вони піднімають архівну справу 20-річної давнини».

Мій подих перехопило. Зурка всередині мене натягнулася, мов сталева струна.

Двадцять років тому… Аварія, у якій загинув чоловік Ніни та її старший син! Це не був нещасний випадок! Це було перше серійне вбивство в нашій родині, влаштоване задля захоплення спадку Ромодановських!

«Тоді я була сліпою… — з люттю прошепотіла Зурка. — Але тепер я бачу все».

Я відкинулася на сидіння, намагаючись опанувати тремтіння. Думки гарячково поверталися до мого власного отруєння у Львові. За законом мене навіть не вважали потерпілою — ніхто не кликав «швидку», не робив експертиз. Для всіх я просто «перехвилювалася й заснула».

— Мамо… — тихо мовила я, штовхнувши Ядвігу в плече.

— А?.. Що таке?! Ми вже приїхали?! — здригнулася вона, розплющуючи сонні очі.

— Ні. Скажи… а на тебе звичайні знеболювальні ліки діють?

— Ні, не дуже, — здивовано кліпала Ядвіга, поправляючи волосся. — А що? У стоматолога мені завжди колють подвійну дозу ультракаїну, бо звичайна мене не бере. А що сталося?

— Нічого, просто згадала, — усміхнулася я.

Зурка всередині насмішкувато хмикнула: «Наша родова кров… Отрута Леоніда мала вбити звичайну дівчину, але в тобі уже був мій дар, він очищує кров і відновлює. Токсини розчинилися через наш магічний імунітет».

За вікном автобуса пейзаж стрімко змінювався. Прикарпатські пагорби поступилися місцем високим, смарагдовим крутосхилам, вкритим столітніми смереками. Повітря, що вривалося крізь прочинену кватирку, стало кришталево-чистим, просякнутим хвоєю та гірською свіжістю.