24.

Чесно кажучи, не сподівалася, що вдасться так швидко вмовити Ядвігу їхати у Ворохту. Але жовтий стікер з іменем Романа Потоцького подіяв на неї мов магічне закляття.

Щоправда, телефонувати за вказаним номером мама наважилася не одразу. Вона проходила з телефоном у руках майже пів години, а потім зачинилася у ванній кімнаті, увімкнула воду на повну потужність і лише під її шумом зробила той фатальний дзвінок. Це кумедно нагадувало поведінку переляканого підлітка, але я вирішила утриматися від коментарів. Коли вона вийшла — щоки палали, а очі замислено дивилися кудись убік.

— Ми поїдемо, — коротко кинула вона. — Але спочатку треба підготуватися.

Наступний день минув у гарячкових приготуваннях. Ядвіга пішла на роботу в перукарню, щоб відпрацювати зміну й оформити відпустку на тиждень, а ввечері повернулася додому з трьома величезними пакунками з супермаркету.

— Мамо! — здивовано витріщилася я на бакалійно-продуктові барикади біля порога. — Ми що, переїжджаємо туди на постійне проживання?!

— Міро, от коли дорослішаєш, то зрозумієш: у гірському селищі без власного чаю, сухих супів і консервів робити нічого! — поважно відповіла мати, розвантажуючи крупи.

Я лише закотила очі від її повчального тону. Доглядати за собою прабабуся навчила змалечку. Збоку я, можливо, й здавалася мовчазною, трохи закомплексованою дівчиною, але всередині в мене завжди жив тверезий, прагматичний розрахунок.

Після десятирічного віку моє життя круто змінилося, і хоч я була всього лише п’ятикласницею, але добре пам’ятаю ту важку зиму, хворобу найріднішої Зурки і таємничий переїзд з незнайомою тьотею, яка виявилася моєю матір’ю. Ці роки далися мені доволі складно, але я намагалася не бути тягарем ні для кого, тому після закінчення школи два роки тому, мрію про художній факультет тимчасово відклала. Ми мешкали з мамою удвох, і хоча на життя вистачало, орендувати житло в іншому місті та оплачувати контракт було розкішшю. Замість університету я закінчила інтенсивні курси манікюру і почала самостійно заробляти.

Малювати я любила змалечку, тож робота з мікроскопічними пензликами, гелями й візерунками давалася мені легко. Дитячі альбоми з квітами й міфічними істотами швидко перетворилися на цілком реальний заробіток — просто полотном тепер слугували чужі нігті.

У салоні, де мама працювала перукаркою, для мене завжди знаходилося місце перед святами. За рік у мене навіть з’явилася власна база постійних клієнток, яких я приймала вдома. За кожну процедуру я відкладала потроху, доки не купила графічний планшет — найціннішу річ у моєму житті. Саме з нього почалося моє друге, цифрове життя ілюстраторки. Я малювала персонажів, обкладинки для книг і невеликі замовлення для соцмереж. Серце вперто тягнулося до графіки, хоча манікюр приносив удвічі більше грошей.

Тепер же всі мої робочі графіки довелося перекроювати за лічені години. Важлива поїздка до Ворохти змусила мене розсилати термінові повідомлення клієнткам про скасування записів.

Реакція виявилася бурхливою. Дві найнаполегливіші дівчини таки мене дотиснули. В однієї за два дні мало відбутися весілля подруги, інша вже встигла зняти старе покриття й запевняла, що без нового манікюру не вийде з дому. Довелося прийняти обох сьогодні.

І поки я розкладала фрези, вмикала ультрафіолетову лампу й слухала про термінове: «Міро, мені обов’язково потрібен молочний нюд!», мене не полишала дивна думка: ще три дні тому найбільшою проблемою мого життя було збирати гроші на графічний планшет.

Тепер же в моїй валізі лежав давній австрійський договір на віадук, у моєму тілі жила дев'яностооднорічна прабабуся, а в косметичці ховалися два золоті злитки.

На цьому тлі дві зламані нігтьові пластини й термінове «Міро, мені обов’язково молочна база!» здавалися майже затишною буденністю.

— Мамо, я замовила нам квитки на автобус на шосту сорок ранку, — повідомила я під час пізньої вечері.

— Чому так рано?! — застогнала втомлена Ядвіга, розминаючи затерплу шию. — Краще обіднім! Виспимося, зберемося без поспіху…

— Опівдні в автобусі буде задуха, спека й повний салон пасажирів, — пояснила я. — А ранковим рейсом ми проскочимо прохолодними серпантинами й уже до десятої ранку будемо у Ворохті.

— Гаразд, переконала, — зітхнула мати. — Tільки лягай спати зараз, а не сиди в своєму планшеті до світанку!

Хоч і пообіцяла, та слова не стримала і до третьої ночі я просиділа у планшеті. Але цього разу не через малювання. У моїй голові вирувала Зурка, яка давала мені детальні, майже наполеонівські вказівки, а я слухняно занотовувала їх у планшет.

Завдання №1: З'ясувати реальну вартість наших двох золотих злитків (20 та 50 грамів) і прорахувати умови банківських депозитів у металі.

Виявилося, що цей «дріб'язок» зі сховку на балконі, який вдалося непомітно для усіх покласти в пакет з фотографіями, коштував майже пів мільйона гривень! Зурка наполягала, що ми повинні мати недоторканний резерв на випадок суду чи втечі, адже доводити розслідування до кінця щодо мого отруєння було справою честі для неї.

Завдання №2: Шахи. За наполяганням прабабусі я завантажила на планшет шаховий симулятор. Поки я вивчала базові правила та переглянула два навчальних відео, Зурка через мої пальці проводила комбінації. Тож, в результаті після двох спроб ми легко розгромили легкий рівень штучного інтелекту.

«Запам'ятай, Міро, — коментувала Зурка кожну атак. — Шахи — це не гра. Це модель нашого родинного паноптикуму. Кожен пішак мріє стати королевою, а королі найчастіше гинуть через власну сліпу гординю».

Перед тим як лягти спати, дістала з валізи той самий старовинний дерев'яний комплект шахів, який купила у львівського дивака біля торгового центру.

Я розгорнула важку дошку на килимі й почала розставляти темні та світлі фігури з мореного дуба. Вони були дивовижно теплими, приємними на дотик.

Коли всі фігури зайняли свої місця, я протягнула руку й торкнулася білого пішака — адже за правилами перший хід належить білим.