23.

Івано-Франківськ зустрів нас розмитим передсвітанковим серпанком і прохолодою, від якої мимоволі пересмикувалися плечі. На пероні панувала притишена порожнеча: лише кілька пасажирів, позіхаючи, тягли свої сумки до будівлі вокзалу, а провідники оглядали боки потяга, що за десять хвилин мав рушити далі — на Чернівці.

Біля самого виходу з вагона мені довелося затриматися. Нова валізка, куплена у львівському ТЦ усього добу тому, раптом виявилася з характером: одне з пластикових коліщаток заклинило й воно затято відмовлялося крутитися. Я з досадою шарпнула ручку. Здавалося дивовижним — за календарем ми провели у Львові лише три дні, а за відчуттями минув щонайменше цілий місяць, насичений смертю, отрутою, аварією, спадками, лікарнями й божевільними поцілунками.

«Усе, Мірко, ти вдома, — пролунав у моїй голові спокійний, трохи іронічний голос бабусі Зурки. — Припини видивлятися серед пасажирів знайомий силует. Що сталося в тамбурі — залишилося в тамбурі».

Я подумки здригнулася. Упевнена, що після подій у потязі Зуравія влаштує мені черговий аристократичний допит щодо пристойності, але вона дивовижно мовчала. Наш внутрішній дует за останні дві доби пройшов дивну трансформацію. Якщо першого дня після отруєння Зурка повністю перехопила контроль над тілом, а в потязі шаленіла від безпорадності, то тепер ми нарешті вирівнялися. Це нагадувало життя двох сестер-близнючок в одному просторі: я відчувала її глибоку мудрість і столітній досвід, а вона користувалася моїми юними рецепторами, реакцією та емоціями. Ми стали рівноправними партнерками.

Я тягла кульгаву валізу крізь прохолодний термінал, і раптом потилицю знову запекло. Дивне, майже фантомне відчуття, наче хтось великий і уважний тримає мене на невидимому гачку й легенько підтягує волосінь. Я рвучко озирнулася на перон, де у вікні останнього вагона зникав темний силует.

«Знову він…» — промайнула думка.

«Не відволікайся, дитино, — м'яко штовхнула мене зсередини Зурка. — Мама вже біля виходу. Вона й так ледь тримається на ногах».

Ядвіга й справді сповільнила крок біля скляних дверей, чекаючи на мене з блідим, згаслим обличчям. За пів години ми нарешті переступили поріг нашої малогабаритної, але такої рідної квартири у Франківську. Втома навалилася так важко, що, скинувши взуття прямо в передпокої й навіть не розбираючи речей, ми розійшлися по диванах і провалилися в глухий, безсвітний сон.

Я прокинулася від апетитного, неймовірно затишного шкварчання на кухні та свисту чайника. Повітря у квартирі було просякнуте ароматом смаженої картоплі з цибулею та яєчні з томатами. Затишок рідних стін подіяв як найкращі ліки. На телефоні показувало третю дня.

Швидко прийнявши гарячий душ і замочивши дорожній одяг, я вийшла на кухню.

— Привіт, мамусю! Як почуваєшся? Ти давно встала? — мовила я якомога бадьоріше.

Ядвіга стояла біля плити. Вона вже встигла вмитися й переодягнутися в халат, але її вигляд важко було назвати бадьорим. Очі залишалися набряклими, а в кутиках вуст застигла туга.

— Привіт, доню. Сідай, поїж, — сухо відповіла вона, підсуваючи мені тарілку й наполегливо уникаючи мого погляду.

Гаряча картопля з рум’яною скоринкою та домашня яєчня… Зурка всередині мене солодко зажмурилася від кайфу.

У притулку для літніх людей чи львівських готелях такої простої, душевної їжі не давали. Втамувавши перший гострий голод, я обережно торкнулася головної теми:

— Мамо… нам треба подумати про поїздку до Ворохти. Поїдемо звичайним рейсовим автобусом, тут їхати дві години…

— Нікуди ми не їдемо, — різко відрізала Ядвіга, навіть не розвертаючись від мийки.

— Але чому?! Це ж спадок!

— Тому що ми не знаємо, до кого там звертатися! — вона рвучко розвернулася, і в її очах спалахнули розпач і образа. — Якби в нас був бодай якийсь номер… підказка… прізвище! А так їхати «на село до дідуся»? Щоб знову почуватися жебрачками?! Усе! Це не обговорюється!

Її безапеляційний, надламаний тон свідчив про одне: їй було боляче. Ядвіга тяжко переживала те, як Леонід привселюдно спалив біля контори спадкову візитівку. А ще… ще я бачила, як палали її щоки, коли вона згадувала того шляхетного бороданя з катедри — Романа.

Зурка всередині мене лише зітхнула: «Бідолашна дівчинка… Вона думає, що Леонід спалив її єдиний шанс на щастя й правду. Не тисни на неї зараз, Міро. Дай їй час».

Але я не збиралася здаватися так легко. Коли посуд було вимито, я зробила ще одну спробу:

— Мамо, договір на віадук і землі — це не просто папірці. Це права нашого роду. Ми повинні довести справу до кінця.

— От їдь і доводь, якщо ти в нас така розумна й ділова! — вибухнула Ядвіга. Вона з дзенькотом поставила недопиту чашку на стіл. — А мене залиш у спокої! Мені треба змити весь цей львівський бруд!

Вона рвучко вийшла з кухні й із силою зачинилася у ванній кімнаті. За дверима миттєво зашуміла вода.

Я лише покрутила головою й пішла до вітальні — розгрібати нашу валізку.

Вмостившись зручніше на килимі біля дивана, я почала повільно викладати речі. Брудний одяг — у кошик для прання. Потім на стіл лягла важка дерев'яна шахівниця з витонченими різьбленими фігурами.

«І навіщо мої руки купували ці шахи у волоцюги?» — подумки запитала я.

«Тому що в тебе прокинулася інтуїція відьми, — відгукнулася Зурка. — Потім зрозумієш. Ця річ ще зіграє свою роль».

Чорно-білі фотографії та старі газети зі сховку на Вірменській я відклала вбік — для них потрібен був спокійний вечір. І нарешті мої пальці торкнулися її…

Різьблена старовинна шкатулка. Серце відгукнулося знайомим, теплим трепетом — це були мої власні дитячі спогади, коли прабабуся Зурка дозволяла мені проводити пальчиком по її візерунках. Я обережно підняла кришку. Всередині на червоному оксамиті лежав той самий старовинний, перев’язаний шовковою стрічкою сувій — договір на Ворохтянський віадук.

Але коли я підняла сувій, мої очі розширилися від шоку.