22.

Невідомо, чим міг би закінчитися той палкий, невагомий поцілунок, від якого коліна підкошувалися, а серце гупало прямо в скронях. Його руки гаряче охоплювали мою талію, а я тулилася ближче, прагнучи вгамувати дивний, солодкий голод, якого досі ніколи не знала.

Але цю ідилію нахабно перервали. У порожньому нічному коридорі почулися важкі, човгаючі кроки та роздратоване, сонне сопіння.

— Боже мій, ну що за молодь… Повсюди ці студенти! Чого вам не спиться о третій ночі?! Ще й прохід заступили, ні пройти, ні проїхати! — пробурчав собі під ніс огрядний пасажир середніх років у пом’ятому трикотажі, сунучись повз нас до туалету.

Я різко відсахнулася, буквально притиснувшись спиною до вологого скла вікна.

Цей чужий, буденний, буркотливий голос подіяв мов ковш крижаної води. Саме ця коротка мить розірвала те, що ще секунду тому здавалося сном. В голові промайнула запізніла думка про нещодавній вчинок. Це ж повне, неконтрольоване божевілля! Я цілуюсь у напівтемряві з людиною, чийого імені навіть не знаю, бачивши його лише раз у житті — на похороні власної прабабусі!

Губи все ще палали від його впевненого, теплого дотику. Це був мій перший справжній поцілунок у житті. Дев'ятнадцять років я чекала на нього — уникала хлопців, соромилася, переконувала себе, що не готова. І ось це сталося — так раптово, без жодних прелюдій, у коридорі вагона. Та ще й ініціаторкою була я сама!

Десь там, на задвірках моєї свідомості, де затислася приголомшена Зуравія, теж бриніло щось дивне — не осуд, якого я чекала, а тихе, майже забуте зачудування. Наче вона, зі своїми дев'яноста одним роком і безліччю пережитого, теж уперше за довгий час відчула щось подібне до цього шаленого польоту.

Палаючи від невимовного сорому, я розвернулася й буквально вискочила з коридору в міжвагонний тамбур.

Тут дихати стало трохи легше. В ніс вдарили важкі запахи розігрітого металу, гальмівного пилу та вогкого нічного вітру, що рвався крізь щілини у підлозі. Серце билося мов божевільне. Я вхопилася за залізне поруччя, намагаючись опанувати себе.

І саме в той момент, коли я збиралася штовхнути наступні двері до свого вагона, важка залізна стулка позаду з гуркотом відчинилася.

— Зачекай. Ми не договорили? — я шоковано повернулася до співрозмовника, голос якого вперше почула.

Низький оксамитовий баритон, якому хочеться довіряти. Тепер мій погляд піднявся вище, до його очей кольору темної ночі. І що довше я дивилася на нього, то сильніше мене накривала хвиля нового, неборного потягу.

— Взагалі-то ми й не починали бесіду, — мовила я з такою гострою, норовливою інтонацією, що сама від себе не очікувала.

Звідки взялася ця вдавана впевненість? Я ж зовсім не вмію фліртувати! Від незручності й сорому я не знала, куди подіти власні руки, тож інстинктивно схрестила їх на грудях, ховаючись за цією символічною бронею.

— Пропоную виправити це й почати зі знайомства, — він ледь помітно усміхнувся кутиками вуст і зробив крок до мене.

У тьмяному світлі на його підборідді знову спалахнула та сама глибока ямочка.

— Мене звати Давид, — мовив він, не зводячи з мене палаючого погляду.

Давид… Ім'я прокотилося в моїй голові солодким відлунням. Йому воно неймовірно пасувало.

— А тебе як звати, чарівна незнайомко?

— Міра… Мірабелла, — прошепотіла я, відчуваючи, як зрадницьки червоніють щоки.

В його очах спалахнув такий гострий, непідробний інтерес, що в мене перехопило подих. Його погляд повільно опустився до моїх губ.

— Дивовижно… Таке ж красиве й рідкісне ім'я, як і ти сама, — проговорив він тихим, спокусливим напівшепотом.

Він нахилився нижче. Між нашими обличчями знову залишилися лічені міліметри, один подих. Ми завмерли в передчутті другого поцілунку, відчуваючи, як простір навколо плавиться від електричної напруги…

І в цей момент протяг із тріском зачинив бокові двері тамбура!

Від несподіваного, гучного гуркоту ми обоє мимоволі здригнулися й переозирнулися. Гаряча чарівність миті миттєво розвіялася, залишивши після себе лише густу, нестерпну ніяковість.

Поцілувати його знову чи втекти?! Серце кричало: пригорнися до нього!, але гордість і незрозумілий сором виявилися сильнішими.

— Мене… мене чекає мати. Я мушу йти, — белькотіла я, боязко відступаючи назад і не наважуючись підвести на нього очі.

Я розвернулася й кинулася до дверей свого вагона.

У глибині душі я розчаровано, наївно сподівалася, що Давид мене не відпустить. Я навіть навмисно уповільнила крок біля самих дверей, залишаючи йому секунду, шанс — спіймати за руку, покликати, зупинити! Але за мною ніхто не пішов.

Він не гукнув мене й не зробив жодного кроку назустріч. Він просто залишився стояти там, у тьмяному світлі нічного тамбура, мовчки дивлячись мені в спину своїм глибоким, непроникним поглядом.

Дівоча гордість не дозволила мені озирнутися. Я штовхнула двері й швидко побігла коридором до свого місця.

А всередині мене вже наростало щось важке, колюче, пекуче. Спочатку — спустошення від власної безглуздості. Потім — гостра, ображена лють, яка стискала горло, не даючи дихати. До очей підступили гарячі, непрохані сльози, ганебно недоречні для дев'ятнадцятирічної, яка щойно пережила найбожевільнішу мить свого життя.

От і все. Казка закінчилася, так і не встигнувши розквітнути.

Хіба я очікувала дива? Достатньо було кількох слів. Погляду навздогін чи бодай спроби.

Найгірше, що я навіть не знала, чого саме чекала. Що він побіжить за мною через увесь потяг, як у дешевому кіно? Що попросить номер телефону? А може, просто хотіла, щоб хтось довів мені: те, що щойно сталося, було справжнім, а не черговою ілюзією цієї божевільної доби.

Але він відпустив мене так легко, ніби для нього це був звичайний нічний епізод, один із багатьох.

А для мене — перший поцілунок у житті.

Той, який мав стати найтеплішим, найяскравішим спогадом, натомість залишив після себе лише гіркий присмак сорому й самотності.