20.

— Настю, тобі треба хоч трохи відпочити. А я зателефоную своїй матері, — прошепотіла Ядвіга, спостерігаючи за виснаженою Анастасією.

— Господи, я ж у цьому хаосі геть забула про власну матір! — Настя злякано сплеснула долонями й схопилася за скроні. — Вона ж після похорону поїхала до готелю… Казала, що їй дуже зле, а я…

Обидві жінки дістали свої смартфони. Я скористалася цією паузою, щоб відступити на крок і просто поспостерігати. Усередині моєї свідомості тривав внутрішній, дуже теплий діалог із Мірабеллою. З одного боку, мені — старій Зурці — було приємно бачити, як раніше далекі, майже чужі одна одній жінки нашого роду тепер трималися разом, як і годиться кузинам.

Але мій аналітичний розум уже гарячково складав до купи фрагменти кривавої головоломки.

Чому Марисі, дружини Якоба, не було в юридичній конторі? Чому на похороні вона ховала обличчя за темними окулярами, прикриваючи щільним шаром тонального крему свіжий синець? І головне — чому Ніна й Марися, які раніше були чи не найкращими подругами, сьогодні не обмінялися жодним словом і навіть не глянули одна на одну?

— Мама зараз під’їде сюди, чекає на вітчима, — повідомила Ядвіга, підходячи до Анастасії, яка все ще тримала телефон біля вуха. — Вона нічого не знала.

— Моя взагалі не бере слухавки… Мабуть, випила снодійне, — Настя надиктувала коротке голосове повідомлення й повернулася до нас. В її очах палала щира вдячність. — Дякую вам, що були поруч у найважчу хвилину. Відтепер будемо на зв'язку.

Вона легко обійняла нас на прощання.

— Ой, чекай! — зупинилася біля ліфта. — Тобі можуть терміново знадобитися гроші. На ліки, на аналізи чи процедури.

Поки дівчина відмовлялася, запевняючи, що в неї є картка, я беззаперечним рухом дістала з конверта Стефана десять тисяч гривень — і заштовхала їй просто в кишеню.

— Бери й не сперечайся. Ми мусимо допомагати один одному, а як же інакше?! До зустрічі!

У ліфті Ядвіга допитливо звела брови, очікуючи пояснень.

— У церкві до мене підходив дядько Стефан, — спокійно казала «мамі». — Передав конверт від прабабусі й записку зі своїм особистим номером на випадок потреби, тому я й зателефонувала йому, адже він лікар.

— Ти все зробила правильно, доню. — Ядвіга вперше за цей божевільний день щиро, тепло посміхнулася. І від цієї посмішки в моїх нових дівочих грудях стало так легко, наче з душі впав важкий гранітний камінь.

Двері ліфта з тихим шипінням розсунулися, і ми вийшли на подвір'я лікарні. Надворі панувала суцільна, густа ніч.

— Що робитимемо, мамо? — запитала я. — Доведеться брати таксі, бо маршрутки в такий час вже не ходять…

— Навіщо таксі? Я вас відвезу, — пролунав спокійний чоловічий голос.

Позаду йшов  Моційовський.

— Стефане Йосиповичу, — звернулася я до нього, і в ту ж секунду Ядвіга знову витріщилася на мене, як на божевільну. Звісно! Вона ж не пам’ятала імені, та й бачила родича ще в юності. — Ви ж, мабуть, поспішаєте додому. Дякуємо, що відгукнулися й приїхали. Ми не сміємо вас затримувати.

— Та мені зовсім не важко, Міро, — м'яко заперечив чоловік. — Ходімо, моє авто на службовій парковці.

Мене двічі вмовляти не потрібно, не пригадую за останні роки, щоб мені хтось так охоче допомагав. Ноги гули від нелюдської втоми, а сумочка на плечі зараз здавалася наповненою свинцем. Мама теж не заперечувала. Стефан відчинив дверцята темно-синього седана «Ауді», і ми з Ядвігою вдячно пірнули на м'яке заднє сидіння.

— Куди вас доправити? — запитав чоловік, безшумно рушаючи.

— На вокзал, — мовила я. — Ми повертаємося до Франківська.

Стефан на мить поглянув на мене через дзеркало заднього огляду:

— На вокзал? Але ж, Міро, у тебе є чудова квартира Зуравії Станіславівни на Вірменській. Вона ще пів року тому казала мені, що хоче залишити її тобі… Якщо не плануєш жити у Львові, її завжди можна здавати в оренду за добрі гроші.

Я не встигла відповісти, що на ній уже «турботливі родичі» самі добре заробляють, а мене намагалися звести з цього світу та пробували залякати.

На самому виїзді з лікарняних воріт нам назустріч рвучко вискочив масивний чорний кросовер. Яскраві світлодіодні фари освітлили салон сусіднього авто, і в їхньому світлі я чітко розгледіла обличчя водія. То був Леонід, але він був не сам. На пасажирському сидінні поруч із ним сиділа доглянута блондинка.

Упізнавши авто «родича», Стефан неохоче, з видимим зусиллям зняв одну руку з керма й зробив сухий, застиглий жест вітання. Пальці іншої руки стислися на шкіряному чохлі, а з вуст зірвалася тиха лайка.

Ми проїхали буквально метр, як кросовер Леоніда оскаженіло посигналив, вимагаючи зупинки.

Стефан із глибоким роздратуванням повернув кермо, ближче до узбіччя й заглушив двигун.

— Я на хвилинку, — процідив він крізь затиснуті зуби й вийшов із машини.

— Мамо… ти бачила?! — Ми сиділи на задньому сидінні за глухим чорним тонуванням, тож із вулиці нас не було видно. — Там із Леонідом була Марися!

— Невже?.. — Ядвіга здивовано озирнулася.

Тим часом Леонід вискочив із машини й почав награно-затурбовано розпитувати в Стефана про стан Іштвана. І в цю ж секунду з авто вибігла схвильована Марися. Вона навіть не глянула на чоловіків! Не мовивши жодного слова, дружина Якоба, прожогом побігла сходами до приймального відділення.

— Ого… — тільки й змогла видавити Ядвіга, закладааючи пасмо волосся за вухо. — Мама казала, що чекає вдома на вітчима! А Марися не брала слухавку від власної доньки! І тут вони приїжджають разом… серед ночі! Боже, яка фальшива ця сімейка, а я ще й намагалася з ними бути поступливою…

Я раділа, що хоч тепер стримала свій язик, і ці припущення озвучила Ядвіга. Отже, у мене не параноя.

У самої складався цікавий ланцюжок з уривків окремих розрізнених фраз останніх двох днів. То ось хто міг бути тією другою співрозмовницею за дверима, коли мене намагалися отруїти. Може це була Марися? А її загадковий синець?