19.

Саме згадка про Леоніда наштовхнула мене на неприємне припущення, яке пізніше обов’язково потрібно буде перевірити. Поки ж не могла їм сказати про свої підозри — вони на цей момент були безпідставними, — тому перевела тему:

—Зараз приїде кузин дядька Якоба, лікар Моційовський, він був на похороні. А бабусі Ніні повідомимо новини трошки пізніше. Сподіваюся, вони будуть добрими, а то ще розхвилюємо її…

Останній аргумент спрацював, і жінки трохи розслабились.

— Ти права, Міро. Нам усім треба заспокоїтися. Я піду візьму нам кави в автоматі, а ви чекайте на новини. Якщо щось — негайно дзвоніть.

Коли Ядвіга пішла, коридор занурився в тишу.

Ми з Анастасією залишилися вдвох. Я сіла на холодний пластиковий стілець поруч із нею. Настя витерла сльози серветкою, важко зітхнула й раптом повернулася до мене. Дивилася на моє обличчя довго, уважно, ніби бачила мене вперше в житті, хоча ми справді перетиналися лише кілька разів, і то в дитинстві.

— Міро… — тихо, з тремтінням у голосі заговорила Анастасія, потроху повертаючи собі звичний спокій. — Я дивлюся на тебе й просто не вірю своїм очам.

— Чому? — я легенько усміхнулася.

— Тобі ж лише дев'ятнадцять… — Настя похитала головою, і в її очах проступило щире захоплення. — Ти ще зовсім юна. Але ти сьогодні… ти везла машину, оминаючи всі затори, ти витягла нас із того пекла біля контори, розмовляєш із лікарями, тримаєш свою матір, заспокоюєш мене… Твоя сила просто вражає. Ти стала опорою для всієї нашої родини за один день.

Вона гірко усміхнулася й опустила очі на свої доглянуті руки.

— А я… я відчуваю себе такою нікчемною егоїсткою, Міро. Мені тридцять років. Тридцять! Я живу у Відні, вважаю себе дорослою, сучасною, незалежною мисткинею. А насправді всі ці роки жила лише для себе. Бігала по виставках, купувала дорогий одяг, пишалася своєю "незалежністю" та ігнорувала родинні проблеми. А коли сталася справжня біда — я просто розклеїлася, мов безпорадна дитина. Я навіть за кермо не змогла сісти! Зате ти врятувала татові життя.

У її голосі було стільки справжнього каяття, що в моєму старому серці розлилася хвиля теплої ніжності. Стільки хотілося їй сказати. Натомість я просто простягнула руку й накрила її холодні пальці своїми. Ніби крапельками до її рук просочувалося тепло — а може, наша родова сила вирішила завітати й до неї.

— Не картай себе, Насте, — промовила я м'яко, але з тією особливою, глибинною певністю, яка змусила білявку здригнутися. — Дорослість вимірюється не роками й не пропискою у Відні. Вона приходить тоді, коли ми вперше усвідомлюємо цінність тих, хто поруч. Ти тут. Ти плачеш за братом і батьком — отже, твоє серце живе. А решту навчимося робити разом. Ромодановські не здаються, навіть якщо вони носять інші прізвища.

Настя витріщилася на мене, ковтнула повітря й прошепотіла:

— Господи, Міро… Іноді мені здається, що через твої очі на мене дивиться сама бабуся Зуравія.

Я лише загадково усміхнулася кутиками вуст і міцніше стиснула її руку. Відчувала, як тепло розливається між нами, і моє власне, внутрішнє, не згасало — навпаки, наче множилося.

— Що це? Ти теж це відчуваєш? — вона висмикнула долоню і поглянула на свої руки. — Наче тепло і якесь внутрішнє світло.

— Так, це наше родинне тепло. Прабабця колись згадувала, що так жінки нашого роду підтримують і підсилюють одна одну, — не збрехала, але водночас і уникнула правди.

Більше ми до цієї теми не поверталися. У вечірньому коридорі з'явилася Ядвіга з ароматною кавою. Ми пили мовчки, насолоджуючись тишею, яка в нашому випадку була провісником добрих новин.

Втома знову давалася взнаки, тим більше що емоції були на межі протягом останніх двох діб. У таких умовах будь-яка звістка сприймалася гостріше — чи то добра, чи навпаки.

Коли з операційного коридору вийшов кардіохірург, ми всі різко підвелися в очікуванні.

— Як батько, лікарю? — нетерпляче спитала Анастасія.

— Коронарне стентування пройшло успішно, — сказав кардіохірург. — Якщо чесно, це фантастика: пацієнта привезли досить швидко, що буває вкрай рідко. Зазвичай такі операції виконують у перші години після інфаркту міокарда, а тут, здається, минуло навіть менш ніж пів години. Пацієнта переводять у палату інтенсивної терапії.

— Його можна побачити?

— Так, звісно, але без зайвих емоцій. Будь-яке хвилювання пацієнту протипоказане. А тепер вибачте, мене чекають інші пацієнти.

Саме тієї миті надійшов Стефан Моційовський. Він ще застав кардіохірурга й обговорив з ним поточну ситуацію. До них приєднався лікар Іштвана, який, як виявилося, був однокурсником Якоба і давнім знайомим Моційовського.

Ці новини змусили нас з Анастасією нарешті видихнути — тепер вони обидва були у надійних руках. Хороші новини сприятимуть одужанню.

— Що ж, якщо найважче позаду, ми з мамою поїдемо? — спитала я втомлено в Анастасії.

— Так, ви й так багато допомогли. Дякую вам.

Ми обійнялися на прощання й уже збиралися йти, коли почули: у коридорі з'явився слідчий. Він повідомив Анастасію, що на місці огляду автівки виявили сліди, які вказують — аварія була не випадковою.

— Що стало причиною аварії? — я швидко зорієнтувалася й голосно спитала.

Ми з Ядвігою стояли біля ліфта, тому чули розмову.

— Поки немає офіційної експертизи, бо зловмисник діяв дуже завбачливо. Він не просто перерізав шланг з гальмівною рідиною, а відкрутив штуцер на гальмівному супорті. За таких обставин рідина витікає поступово, і водій може не одразу помітити, що з машиною щось не так. При кожному натисканні на педаль гальм витікає частина. Це виглядає як технічна недбалість, а не навмисне вбивство. Тут наклалося кілька факторів: попередній дощ, дорога була слизькою. Тому для остаточного висновку потрібна експертиза принаймні двох механіків-автотехніків. Та й автомобіль після з'їзду в кювет зазнав значних ушкоджень і спалахнув.

— А якщо техніки не доведуть? Справа так і затихне? — напружилася Ядвіга.