18.

Часу на роздуми було обмаль, тому мною керували виключно інстинкти. Вихопила ключі з заціпенілої долоні Якоба.

— Ключі. Швидко!

— Міро, ти що, збожеволіла?! — скрикнула з заднього сидіння Ядвіга, подаючи Якобу таблетку під язик. — Ти ж тільки теорію в автошколі склала! Ти не маєш навиків!

— Я їздила з інструктором! І зараз не час для дискусій! — відрізала.

Це була правда лише наполовину. Мірабелла справді мала лише базові, боязкі навички кількох практичних занять. Але всередині цього тіла сиділа Зуравія Ромодановська. Жінка, яка ще тридцять років тому впевнено водила «Волгу» чоловіка Казимира після його важких нічних чергувань у клініці. Закони фізики, відчуття габаритів і залізне самовладання не зникають крізь роки.

Я плигнула на водійське крісло. Анастасія шоковано зайняла пасажирське поруч, витираючи телефон серветкою.

Старт. Двигун гаркнув потужним, ситим риком.

Автомат. Слава Богу, тут була автоматична коробка передач — не треба гратися із зчепленням. М'язова пам’ять Міри підказала послідовність дій: зняття з ручного гальма, перемикання в режим Drive.

Далі педаль газу і машина слухняно рушила вперед.

— Міро, обережно! Тут же центр, тут затори! — закричала Анастасія, вхопившись за ручку.

Центральні артерії міста о цій порі були глухо забиті автомобілями. Навігатор на панелі приладів блимав суцільними червоними лініями, пропонуючи тягтися довгих сорок хвилин.

Але навігатор не висвічував сліпих, вузьких галицьких провулків, таємних заїздів через старі двори й кам’яних вуличок, накреслених ще за австрійських часів, якими ніхто з сучасних водіїв не їздив. Круто повернула кермо праворуч, зрізаючи кут і вилітаючи на вузьку вуличку.

Позаду важко дихав Якоб.

— Мамо… — раптом прохрипів він у маренні. — Мамочко… пробач мені…

Серце в моїх грудях стислося. Мій син… мій хлопчик, який колись бігав у коротких штанцях літнім парком, зараз помирав у мене за спиною. Я не могла дозволити йому піти. Принаймні не сьогодні, не так.

Нога втиснула газ до упору. Ми вискочили з провулка прямо перед носом здивованого водія вантажівки, перетнули трамвайну колію й порізали цивілізований потік через приватний сектор. Ми минали затори, як привиди. Дев'ятнадцятирічна дівчина за кермом потужного авто виглядала божевільною, але в її очах була залізна впевненість столітнього досвіду.

За дванадцять хвилин замість прорахованих GPS-ом сорока ми влітали на подвір'я Восьмої міської клінічної лікарні, яка тепер носила нову назву. Кросовер завмер прямо біля дверей приймального відділення.

— Екіпаж катастроф, бігом! — закричала я, вискочивши з машини й забігаючи в скляні двері. — Людина з обширним інфарктом у машині! Негайно ноші!

Медперсонал, приголомшений моїм нахабним та наказним тоном, миттєво зреагував. За хвилину Якоба вже перекладали на катастрофу й котили по коридору до інтенсивної терапії.

Ядвіга й Настя побігли за санітарами, а я на секунду затрималася біля рецепції.

— Де Іштван Ромодановський?! — запитала я чергову медсестру. — Доставляли після аварії пів години тому!

Жінка швидко пробіглася очима по монітору, і її обличчя зблідло:

— Ромодановський… В операційній номер три. Важка політравма, велика крововтрата. Лікарі роблять усе можливе, але…

В цей момент біля операційного блоку наприкінці коридору розсунулися автоматичні двері. Звідти вийшов хірург у заплямованому кров'ю халаті. Сивий, із глибокими зморшками біля очей і виразом обличчя людини, яка щодня веде переговори зі смертю, — втомлено протер лоб заплямованою рукавичкою.

—Лікарю, як Ромодановський? — нетерпляче заглядаючи у стомлене обличчя.

— Найближча година покаже, — виснажено мовив він, знімаючи маску. — Стан дуже важкий, політравма, крововтрата, але ми зробили все можливе. Тепер усе залежить від його організму. А ви… ви хто пацієнту?

— Племінниця, — коротко кинула я. Сказати «бабуся» було б найкоротшим шляхом до сусіднього психоневрологічного відділення. — Ми щойно привезли його батька з обширним інфарктом.

Я вже звертала до виходу, щоб знайти Ядвігу та Настю, як лікар раптом вигукнув мені в спину:

—Чекайте, ви привезли Якоба? Він же…

Він занурився в коротку паузу, здивовано розглядаючи мене. На вигляд хірургу було близько шістдесяти — цілком імовірно, що він перетинався з Якобом у медичних колах чи викладав на одній кафедрі у Львові чи Кракові.

— Так, його, — стримано відповіла я, повертаючись. — Сьогодні вся родина зібралася у Львові через похорон моєї… прабабусі Зуравії. Новина про аварію Іштвана завдала Якобу надто важкого удару. Дякую вам за роботу, лікарю. Я знаю, що ви робите все можливе й неможливе.

Лікар на мить застиг, а потім його суворе обличчя трохи пом’якшилося.

— Нечасто доводиться чути добрі й спокійні слова в нашій професії. Зазвичай родичі лише кричать і вимагають чудес. Я зараз вас наздожену — тільки вип’ю води й помию руки. Якоба, мабуть, підняли на поверх вище, до кардіоінтенсивної терапії.

Я не стала чекати на ліфт. Зайшла на сходову клітку, де було прохолодно й лунав лише звук моїх власних кроків. Згадала про білий конверт, який у катедрі мені непомітно сунув Стефан Моційовський, і витягла його з кишені широких штанів.

Усередині виявилася стопка готівки та коротка записка з приватним номером Стефана. Те, що треба! Я негайно набрала номер племінника Казимира і повідомила невтішні новини, адже зайва допомога і хороший лікар не завадять.

У довгому, залитому холодним люмінесцентним світлом коридорі біля дверей інтенсивної терапії сиділи дві жінки.

Ядвіга обіймала Анастасію, яка ридала прямо їй у плече, здригаючись усім тілом. Віденський глянець, дорогий макіяж і вишколена аристократичність Насті розпалися на порох — зараз це була просто злякана тридцятирічна дівчина, яка божеволіла від страху за єдиного брата й батька.

— Де ти була так довго?! — з докором вигукнула Ядвіга, помітивши мене.