17.

— Воля Зуравії Ромодановської не підлягає корекції, — пролунав мій дівочий голос. — Я не підпишу ніякої додаткової угоди, відступного листа чи іншого документа про опіку. Яя беру майно у власне управління згідно заповіту. Дайте мені основний протокол.

В кабінеті вибухнула німа пауза. Сильвестр Степанович приховав легку посмішку і простягнув мені офіційну книгу підписів. Я впевнено розписалася красивим, розмашистим почерком (в якому, якби хтось придивився, чітко вгадувалися розписи старої Зурки).

— Все. Я вільна. До побачення, — мовила, підводячись із крісла.

Зціпивши волю в залізний кулак, я не дозволила собі проявляти зайвих емоцій. Тому без зайвих слів  розвернулася й неквапливо вийшла з кабінету, навіть не глянувши на ошелешених Леоніда та Ніну.

Сподівалася, що так само зробить і Ядвіга, адже її спадок на перший погляд не мав би викликати зайвих запитань. Я чекала на вулиці біля входу до контори, але вона затримувалася, тому у мене почали закрадатися сумніви.

Дарма, уже за кілька хвилин двері з гуркотом відчинилися, і на ґанок вискочила Ядвіга. Але її обличчя було залите сльозами, руки тремтіли від гніву.

— Усе через твій капосний язик, Міро! — закричала вона на мене, не зважаючи на перехожих. — Що ти наробила?! Ти хоч розумієш, що ти зараз нас занапастила!

— Мамо, я захистила те, що належить нам! — спробувала підійти до неї, не розуміючи причину її гніву на мене.

Але в цей момент із дверей вийшов Леонід. Його обличчя було темним від сказу, але на вустах грала хижа, звіряча усмішка. Рухи різкі, розмашисті, нервові. Він повільно дістав із кишені пачку сигарет, витягнув одну й клацнув дорогою золотою запальничкою. Проте замість того, щоб підпалити цигарку, цей придурок дістав з іншої кишені… візитку з золотим тисненням. Ту саму, яку Ядвізі дав біля катедри загадковий бородань і яку вона в паніці впустила чи забула в машині!

— Гарний папірець, Ядо, — глумливо усміхнувся Леонід.

Він підніс вогонь запальнички прямо до куточка візитівки. Позолочені букви миттєво зайнялися яскравим синім полум'ям. Ми стояли як заворожені. Моя гордість та нерішучість «мами» не дозволили піти на приниження і просити повернути візитку. Папір повільно згортався, перетворюючись на чорний попіл прямо на наших очах. Леонід розтиснув пальці, і перламутровий попіл розлетівся вітром по вологій бруківці.

— Ось і весь твій спадок, «ягідко». І весь твій шанс дізнатися правду, — процідив він, кинув на мене сповнений отрути погляд і сів у машину.

— НІ! — скрикнула Ядвіга, спостерігаючи, як розвіюється її остання надія. Вона закрила обличчя руками й гірко розплакалася.

Я ступила крок до неї, намагаючись обійняти її за плечі:

— Мамо… благаю тебе, заспокойся. Ми щось вигадаємо, поїдемо у Ворохту…

— Відчепися від мене! — імпульсивно вигукнула Ядвіга і з силою вирвала свою руку з моєї долоні. Вона відсахнулася від мене, наче від чужої. — Не чіпай мене! Ти зіпсувала все! Твоя пиха нас роздавить!

Вона розвернулася й, схлипуючи, поспішила геть уздовж вулиці, залишивши мене стояти на самоті. Усередині все стискалося від болю, душа Міри жалкувала і прагнула наздогнати маму. Вперше за весь цей день мій дев'яностооднорічний досвід виявився безсилим. Я хотіла врятувати правнучку й доньку, а натомість власними руками знищила єдиний місток довіри між нами.

Нахлинули відчуття, наче я найжахливіша істота у світі.

І саме в цю мить, коли тиша навколо мене стала майже нестерпною, біля фасаду юридичної компанії пролунав дикий, пронизливий жіночий крик.

Це кричала Анастасія. Вона з батьком так і не дочекалася брата, тому стояла біля свого авто, притиснувши телефон до вуха. Обличчя було блідим, як у мерця, а очі розширені від жаху.

— Ні-і-і! — заголосила тендітна білявка на всю вулицю, сповзаючи по дверцятах машини. — цього не може бути! Іштван потрапив у тяжку аварію! Він у реанімації!

Відігнавши зараз неважливі думки про образи й палаючу візитівку, я в секунду побігла назад. Ядвіга, зачувши нелюдський розпач у голосі кузини, теж розвернулася й застигла. Вона ще не встигла далеко відійти, тому рвонула до Анастасії.

Біля сріблястого кросовера Якоба коїлося щось страшне. Анастасія випустила з рук телефон — той упав прямо в калюжу, але дівчина навіть не помітила цього. Вона ридала, хапаючись за голову. А поруч із нею, важко спершись на капот, осідав мій син – Якоб.

Обличчя уже немолодого, шістдесяти семирічного чоловіка  зблідло до синяви, сухі губи ковтали повітря, а права рука з силою впивалася в ліву частину грудей. Сильне емоційне перевантаження, новина про аварію сина й родинний скандал завдали удару прямо в серце.

— Тату! Татусю, благаю тебе, дихай! — істерично кричала Настя, намагаючись утримати його за плечі.

—Без паніки! Допоможи! — крикнула мамі.

Ядвіга підхопила Якоба під руку з одного боку, я — з іншого. Спільними зусиллями ми затягли кремезного чоловіка на заднє сидіння. Він важко хрипів, заплющивши очі. Ядвіга миттю заскочила поруч із ним і гарячково зарилася в свою сумочку:

— Десь був валідол… чи нітрогліцерин! Господи, дядьку тримайтеся, зараз знайду!

— У якій лікарні Іштван?! — я за плечі розвернула заціпенілу Анастасію.

— У… у Восьмій міській! На Навроцького! Йому дуже погано, там реанімація! — задихаючись, видавила Анастасія. — Хто ж тепер відвезе… Я не вмію керувати, я не знаю львівських вулиць! Що робити?!

Кожна секунда зараз була на вагу золота. Якщо ми чекатимемо на «швидку», мій син помре від обширного інфаркту прямо на цьому сидінні, а онук…
_____
Візуалізація до розділу

Авто Іштвана