16.

За півтори години, що здалися вічністю, ми поверталися з кладовища.

Поверталися у чорному кросовері Леоніда та Ніни. На задньому сидінні — ми з мамою, спереду — Ніна та її благовірний. Здавалося б, рідні люди: мати, донька та онука, але тиша була гучнішою, ніж трикубовий мотор.  Ніхто не наважувався мовити й слова, аж поки не прибули до юридичної фірми «Карц і партнери».

Леонід заглушив двигун, проте не квапився відчиняти двері. Натомість, розвернувся на сидінні, сперся ліктем на кермо й опік нас зверхнім поглядом.

— Стара зовсім з глузду з'їхала під кінець, — процідив він з цинізмом. — Зачитувати заповіт, коли сама ще дихає. Треба ж було додуматися до такого спектаклю. Все одно знову потрібно бігати до нотаріуса як жебрак.

Його негатив розливався салоном, мов отруйний газ. Ніна поруч лише мовчки кивнула, підправивши губну помаду в дзеркальці. Ядвіга поруч зі мною зіщулилася, опустивши очі.

На відміну від матері, я не збиралася мовчати. Мене навіть після смерті не збиралися шанувати, а моє останнє передсмертне бажання критикує той, хто прийшов на мої статки.

— Не спектаклю, — традиції, — мовила я спокійно, і мій голос прорізав тишу авто.

Леонід зневажливо підняв брову.

— Якої ще традиції, Мірко?

Останнє слово він вимовив із тією поблажливістю, якою дорослі звертаються до дітей, що випадково встрягли в чужу розмову.

— Значно давнішої за тебе, — відповіла я. — І навіть за прабабусю, Зуравію Станіславівну. Колись голова роду не чекав, доки помре, щоб родина дізналася його волю. Він скликав дітей, родичів і довірених людей та оголошував, кому залишає землю, маєтки, гроші, коштовності. А разом із майном — обов'язки.

Його усмішка трохи зблякла.

— Ти зараз серйозно намагаєшся виправдати її старечий маразм середньовічними звичаями?

— Не середньовічними, а родовими. Гадаю, різниця очевидна. Письмовий заповіт — це документ для закону, а оголошена при житті воля старшого — для родини. Щоб кожен почув її з уст того, кому належить майно. І потім ніхто не міг сказати: «Вона цього не хотіла. Нотаріус помилився. Папери підмінили».

На кілька секунд запала тиша.

— Ромодановські робили так поколіннями, — продовжила я. — Коли рід переживає кілька держав, кордонів і законів, папір не завжди надійніший за свідків. Наші предки жили за Ягеллонів, Габсбургів, бачили, як змінювалися корони, адміністрації й самі правила спадкування. А родова воля залишалася родовою волею.

— Наші предки? — Леонід примружився. — Ти раптом стала великим знавцем історії Ромодановських?

От чорт, замість того, щоб втерти носа цьому напищеному підсвинку, я знову підставляю Мірабеллу, вона навряд чи могла пам'ятати такі деталі. Але, отак уже повелося, що звикла брати усі удари на себе і не спинятися.

— І що, за твоєю версією, вона влаштувала все це через повагу до предків?

Ось таких гнид потрібно ставити на місце, тому мене уже було не спинити:

— Ні. — Я подивилася йому просто в очі. — Через недовіру до нащадків.

Треба було бачити його фізіономію! Леонід почервонів, жилка на скроні надулася так, що трохи не тріснула. Зараз я жалкувала лише про одне – що ми й досі в машині, а не в приймальні Сильвестра Карца  при свідках.

—Та невже? І що вона цим хотіла показати?

— Вона хотіла бачити ваші обличчя, коли ви почуєте її волю. І хотіла, щоб ви знали, що вона бачить ваші. Мені здається, прабабця отримала саме те, чого хотіла.

Я прекрасно розуміла, що своєю останньою реплікою тільки погіршую ситуацію, але разом з тим мій внутрішній дар прокинувся. Він захищав мене від проклять, отрут, замахів та лихих слів. Залишається одне, бути вірній своїм принципам.

Двері гучно зачинилися за Леонідом.

—Дами, на вихід, —награно фальшивий голос чоловіка не віщував нічого доброго.

Ми вийшли з автівки. Ядвіга ледь трималася на ногах — вона була бліда, мов крейда, і дивилася на мене з сумішшю жаху й розпачу.

Я не встигла зробити й двох кроків до дверей контори, як Леонід різко перехопив мене. Він грубо, до болю затис мій лікоть, а іншою рукою міцно обхопив за талію, притискаючи до себе так, щоб зі сторони це виглядало як «родинна турбота».

— Міро, стеж за своїм язиком, — гаряче просичав він мені прямо у вухо. Його подих тхнув тютюном і сказом. — Кожне твоє слово зараз коштує тобі надто дорого. Не грайся зі мною.

— Звісно, дядечку! — голосно, майже на всі вулицю вигукнула я, вириваючись із його лещат і привертаючи увагу перехожих. — Дякую за опіку, але я вже давно доросла і вмію ходити сама!

Такі нікчеми діють ницо і залякують слабших наодинці, а от на людях прикриваються награною турботою. Варто зауважити, мені вдалося привернути увагу. Біля входу стояв Якоб з Анастасією, яка, побачивши нас, поспішила на зустріч.

Леонід осікся. На його обличчі знову з'явилася фальшива, слизька усмішка.

—Вважай, що тобі знову пощастило, але це тимчасово, — тихо прошепотів наостанок родич, розправив плечі і поспішив повз нас всередину контори.

—Ходімо всередину, — Ядвіга лиш тепер озвалася до Анастасії, ігноруючи мене.

—Ні, ми з батьком чекаємо Іштвана. Він має приїхати, а зв’язку щось з ним немає…, — кузина знову безрезультатно набирала номер брата.

У просторому, обшитому темним дубом кабінеті Сильвестра Степановича Карца панувала атмосфера суворої законності. На столі лежали офіційні папери — протокол ознайомлення із заповітом Зуравії Ромодановської.

— Отже, панове, — нотаріус поправив окуляри, розглядаючи присутніх. — Для остаточного запуску процедури спадкування всі присутні прямі спадкоємці мають поставити свої підписи в протоколі.

Леонід миттєво взяв ініціативу у свої руки. Він нахилився до столу, але перш ніж дати ручку мені, дістав із своєї папки якийсь додатковий бланк.

— Перед цим, Сильвестре Степановичу, ми б хотіли врегулювати одне родинне питання, — оксамитовим, переконливим тоном мовив Леонід. — Мірабелла ще дуже юна. Шістнадцять квартир у центрі Львова, землі й рудники — це непосильний вантаж для дівчини без вищої освіти та відповідного досвіду. Ми підготували додаткову угоду про передачу управління матовим трастом під опіку Ніни та мене. Це дозволить зберегти майно й виплачувати Мірабеллі персональне утримання. Правда ж, Мірочко? Це буде справедливо по відношенню до всієї родини.