15.

Латинська катедра зустріла суворою величчю. Під її склепіннями зібралося близько двохсот людей — усе львівське товариство, яке бодай віддалено пам'ятали Зуравію Ромодановську. На превеликий жаль, символічний антураж також відповідав загальній атмосфері: дехто відверто демонстрував приречену зобов'язаність, наче прийшов сюди виконати неприємний, але необхідний ритуал, інші хизувалися статусом та своїми дорогими аксесуарами. Лише рідні прибули для прощання з людиною.

Посеред центральної нави, на високому катафалку, вкритому чорним оксамитом, стояла труна. Довкола неї, у важких бронзових свічниках, тремтіло полум'я, і тіні від них танцювали на дерев'яних лавах,

Бачити відчинену кришку гробу зі своїм тілом, яке належало моїй душі протягом майже дев'яноста одного року, викликало лише песимістичні думки. Але я нагадала собі, для чого я тут, у цьому молодому тілі. Явно не для того, щоб розкисати й жаліти себе. Тим паче що присутні не виявляли зайвих сентиментів. Іноді сльоза котилася в Ядвіги чи Анастасії, навіть уловила Нінин вираз, що свідчив про реальний, а не вдаваний стан. Захотілося її обійняти, адже ми так і не пробачили одна одній життєвих помилок. Якоб поводився стримано, як його батько Казимир, тому його було важко розгадати.

Щоб відсторонитися від символічного дійства, переключилася на присутніх, які зайняли перші ряди. Нам з Ядвігою та Анастасією був відведений четвертий ряд, і я побачила в цьому свої плюси — можна було безперешкодно розглядати людей, ховаючись за спинами тих, хто попереду, наче за завісою та читати кожен вербальний жест.

Першою впала в очі одна деталь, яку помітила ще при вході, — Марися була в темних окулярах, а її ліва щока відзначалася щільним товстим шаром тонального крему. Навряд чи це був наслідок косметичної процедури, втім, як і не міг бути кулак Якоба. Тоді що? І чому відсутній Іштван?

— Іштван поїхав до Ксенії та малого Януша, — тихо прошепотіла Анастасія на вухо Ядвіги, не зводячи очей із вівтаря. — Бабусин заповіт зламав у ньому щось.

Ну от, мій план має спрацювати. Якщо було кохання і є син, то, можливо, тепер не буде перепон для їхнього возз'єднання. Пригадую, що саме мати наполягала на їхньому розриві, вважаючи наречену бідною злидаркою. Але от конфлікту між матір'ю та сином не хотілося б. Та й інтуїція підказувала, що її стан — наслідок зовсім іншого конфлікту.

Звичайно, найбільше мою увагу привертав Леонід, який був сам не свій. Попри його бездоганну, вишколену позу «вбитого горем зятя», його очі нервово сіпалися. Він косився на Марисю, далі на Якоба, а потім час від часу вишукував поглядом нас із Ядвігою. Його переляк від того, що Мірабелла стояла перед ним ціла й неушкоджена, ще не минув.

З протилежного боку нави сидів Стефан Моційовський — старший племінник мого покійного Казимира, голова приватної клініки, поруч із братом Богданом із правоохоронних органів. Саме Стефан колись допоміг мені вивезти Ядвігу з малою Мірою у безпечне місце.

Також їхнє сприяння дозволило придбати житло для Анастасії. Шкода, що після автокатастрофи, у якій загинули чоловік Ніни Петро та син Мирослав, родина практично розділилася, а після шлюбу з Леонідом кузини стали чужими. Лише Якоб привітався з ними, Ядвіга ж їх мало пам'ятає, не кажучи про Міру. Хоча, коли я поглянула ще раз на Стефана, він у відповідь усміхнувся й кивнув головою.

Кого було по-справжньому шкода, так це своїх давніх подруг — трьох жінок віком від вісімдесяти трьох до дев'яноста років, які знали абсолютно всі новини. Одна з них, Клава, неодноразово навідувала мене в притулку. Знали б вони, що я за ними спостерігаю, можливо, не проливали б сльози. Дивно, що попри життєву стійкість, зараз вони не приховували справжні емоції — три маленькі постаті в кутку лави, тримаючись одна за одну, як тримаються люди, що прожили довге життя й добре знають ціну прощань.

— Це бабусині подруги, — показала Ядвізі на ошатних жінок у фатинових хустинах.

— Тьотю Клаву пам'ятаю, — прошепотіла жінка, — хоч і з паличкою, але вона й досі активна.

— А інші — тьотя Люба і, здається, баба Галя, — сказала я "мамі" ніби між іншим, хоча насправді добре пам'ятала своїх подруг.

— Ну в тебе й пам'ять, — вона ледь усміхнулася і оглянулася.

Причому вже не вперше Ядвіга оглядалася — щоразу робила це так, наче сама себе видає, закладаючи пасмо за вухо. Мені також хотілося обернутися, адже відчувала, як спину пропалює чужий погляд, і здогадувалася, кому він належить. Але вчасно стрималася, бо саме тієї миті десь із хорів, зі сховку над головами присутніх, полився спів — тихий, чоловічий, у супроводі органа, що нарешті прокинувся на повну силу. Латина падала на камінь важкими краплями, повільно, урочисто, і від цього багатоголосого відлуння, що котилося попід склепінням, у мене — попри весь мій вік і весь мій скепсис — на мить перехопило подих. Хай яким циніком я була за життя, готика вміла нагадати навіть найзатятішій душі про її смертність. Священник подав знак для останнього прощання. Усі підвелися і вирушили віддати останню шану померлій.

У черзі, яка вишикувалася до прощання з тілом, чулися подекуди тихі перешіптування, що губилися в гулкій порожнечі нави. Половина присутніх уже очікувала на виході, коли до мене підійшов Моційовський.

— Панянко Міро, це для вас, — простягнув мені білий конверт чоловік.

Від неочікування, я розгубилася і не знала, що сказати.

— Беріть, — він мене обійняв, — і прийміть щирі співчуття. Знаю, що ви жили з прабабцею.

Я так і не знайшлася, що відповісти, — надто несподіваним був цей контакт. Але конверт непомітно поклала до кишені широких штанів, виявилося, що кишені були досить вмісткі.

І ось я опинилася перед труною. Цей момент я прокручувала в голові декілька разів. Але все виявилося набагато прозаїчнішим: воскова, змарніла шкіра, сиве волосся, укладене хвилями. Тіло здавалося стороннім експонатом. Я нахилилася й торкнулася сухого, блідого чола, на обличчі якого застигла посмішка.