14.

— Міро, цей костюм… він наче на мене шитий! — Ядвіга крутилася перед великим дзеркалом, і в її очах уперше за добу промайнув вогник дівочого захоплення.

Чорний жилет і мереживо зробили свою справу: мама раптом скинула десять років, перетворившись із зацькованої побутом жінки на вишукану леді.

— Він тобі неймовірно личить, внуч… — слово зірвалося з моїх губ раніше, ніж я встигла усвідомити.

— Що ти сказала?

Подих збився. Обережніше, стара дурепо, подумала я про себе.

— Кажу, ти справжня внучка своєї бабуні Ромодановської, — я миттєво підійшла до неї, м’яко обняла за плечі й притулилася щокою до її волосся. —Ти така вродлива й зовсім молода, мамо. Тобі б знайти достойного чоловіка, а не ховатися від життя.

Ядвіга різко відсторонилася і подивилася на мене так, ніби я раптом заговорила латиною.

— Міро, припини! Ти ж завжди була першою, хто виступав проти чоловіків у нашому домі. Навіть на поріг нікого не пускала… — вона замовкла, пильно вдивляючись у моє обличчя. — Ти змінилася. Твій погляд, манера говорити… я тебе не впізнаю.

Відчула, як у грудях Міри здійнялася хвиля тривоги. Довелося задіяти життєву мудрість, щоб не видати «бабуню Зурку» завчасно.

— Мамо, я дорослішаю, досвід іноді приходить надто швидко. Вчора мені виповнилося дев’ятнадцять, а таке враження, наче за одну добу пролетів цілий рік.

Ці слова розчулили жінку. Її опір зламався, вона знову притягнула мене до себе. Теплі материнські обійми були найкращим ліками. Я заплющила очі, відчуваючи, як юне тіло Міри остаточно приймає мій дух, гартуючись і зміцнюючись.

— Нам час, — тихо мовила я через хвилину. — За пів години похорон. Треба здати багаж.

Ядвіга схвально кивнула. Далі наші дії нагадували злагоджений механізм. Вчорашній одяг, фотографії, газети, шкатулка з договором, таємничі шахи були акуратно складені до валізи. А гроші – три з половиною тисяч євро та три тисячі доларів упакувалися у косметичку і також відправилися до багажу. Залишалося лише покласти її до камери схову.

***

Львівське небо, затягнуте сірими хмарами, наче підігравало атмосфері.

Уже за двадцять хвилин ми під’їхали до дому смутку, де зібралося чимало людей. По дорозі двічі бринів телефон мами, але вона його намагалася ігнорувати, щоразу при цьому нервово тіпаючись. Інтуїція і мій дар чітко вказували, що тут без Леоніда не обійшлося, але на відміну від Ядвіги, я цього виродка не боялася, навпаки, хотілося подивитися йому в очі і засміятися.

—Які люди… — розкрив широко руки «родич». — Як ви доїхали? Ми сподівалися, що ви у нас залишитеся?

Леонід виплив із натовпу, розкриваючи фальшиві обійми. Він виглядав бездоганно в чорному костюмі, але очі… в них кипіло роздратування, приховане під маскою родинної опіки. Поруч, наче тінь, стояв Віктор. Його слизький погляд пройшовся по моїй фігурі. Він явно не очікував побачити Мірабеллу такою… ефектною.

— Усе чудово, — я відповіла з легкою зверхністю, міцно тримаючи розгублену маму під лікоть. — Ми знайшли чудовий готель. Дякуємо за турботу.

Леонід нахилився — для того, щоб формально обійняти мене, як того велить етикет. Але в останню мить, коли його щока опинилася зовсім поруч із моєю, я відчула гаряче дихання біля вуха.

— Думала втекти? — прошепотів він, і голос його втратив усю ту награну солодкість. — Не вийде, дівчинко. Це лише питання часу.

Тіло Мірабелли лише на частку секунди напружилося від страху. Але я вже давно навчилася не боятися чоловіків, які прикривають слабкість погрозами: справжня сила не потребує шепоту на вухо перед свідками.

Відсторонилася рівно настільки, щоб подивитися йому просто у вічі, і усміхнулася — тією самою усмішкою, яку Леонід, певно, пам'ятав ще з часів, коли остерігався заходити до Зуравії без стуку.

— Часу, кажете? — мовила я з сарказмом, лише для нього. — Що ж, часу у вас якраз найменше, дядечку Леоніде. Священник скоро прийде, раджу посповідатися.

Щось у його обличчі здригнулося — ледь помітно, але я побачила. Ту саму розгубленість, яку бачила безліч разів за життя в очах людей, що звикли залякувати, а натомість натрапили на сильніших. Він відступив на крок, силувано розтягуючи губи в усмішку для глядачів навколо, але я відчула його страх — перший постріл був за мною.

Ми пройшли повз них до Анастасії. Дочка Якоба стояла осторонь. Вона була втіленням віденського шику — стримана, елегантна, з тією творчою іскрою, яка не потребує зайвих слів. Мисткиня з витонченим смаком, виглядала стильно у дизайнерському костюмі, який гармонійно підкреслював її індивідуальність.

Анастасія привітно обійняла нас, хвиля напруги трохи відступила. Між кузинами була шестирічна різниця, але зараз, вона здавалася непомітною — тридцятирічна Анастасія трималася з тією невимушеною теплотою, яка вмить стирає роки й кордони. Хоч народилася й виросла в Польщі, а останні десять років жила у Відні, вона добре володіла українською. Ядвіга ж усе життя провела в Україні та працювала в салоні краси перукаркою. Дві настільки різні долі, зіткані з однієї крові, — і водночас яка природна між ними легкість, коли йдеться просто про життя, а не про статус.

Іштвана не було, зате позаду Якоб і Ніна про щось запекло сперечалися пошепки, ділячи шкуру ще не похованого ведмедя.

Помітила також племінників чоловіка Казимира, братів Моційовських, але ні Міра, ні Ядвіга їх не знала, тож не стала затримувати свою увагу на них.

—Ясю, хто ці люди? — з легким акцентом запитала Ядвігу кузина Анастасія.

Вона кивнула в бік двох незнайомих чоловіків, які на тлі напищених родичів явно вирізнялися. Між ними вгадувалися родинні зв'язки. Старший був солідним брюнетом з акуратно підстриженою бородою, що срібнилася і видавала вік — сорок п'ять-п'ятдесят років. Класичний чорний костюм, що вказував на шану померлій. Він щось стримано говорив молодшому — чи то синові, чи то племінникові, — і в його поставі відчувалася харизма і впевненість.