13.

За залишок ночі — якихось чотири години — тіло Мірабелли нарешті по-справжньому відпочило. Поки м’язи розслаблялися, я у внутрішній тиші вела розмову з її переляканою душенькою.

Пообіцяла Мірі: я не піду, поки не розплутаю цей родинний вузол і не покараю тих, хто хотів її отруїти. З’ясувалася і ще одна огидна деталь. Якщо Ядвіга до дрижаків у колінах боявся Леоніда, то Міра жахалася його сина — Віктора. Той підлий прищавий тип на людях зображав із себе вихованого хлопчика, а наодинці дозволяв собі чіпати Мірабеллу за талію та намагався притиснути в кутку.

«Нічого, моє зернятко, — оскалилася я подумки. — Я навчу цього хлопчика поважати чужі кордони. Він поверне нам борги з відсотками».

П’ятнадцять хвилин ранковим Львовом — і я швидко владнала фінансові питання у банку на Городоцькій. Проте повернутися до вокзалу одразу не вдалося: о дев'ятій ранку раптово вибухнула літня злива, загнавши мене під скляний купол торгового центру.

Втім, це було на краще. Через кілька годин мав відбутися мій власний похорон. І я мала з’явитися туди не як бідна родичка в мишачому шматті, а як королева, що повернулася за своїм спадком.

Скляні двері елітного бутика безшумно роз’їхалися. Приглушений аромат дорогих парфумів, світлий паркет і тиша.

Я відчула, як Міра всередині мене трохи ніяковіє.

Навіщо такі дорогі магазини? Тут усе коштує, як автомобіль...

— Не перебільшуй, — подумки всміхнулася. — Гарний крій завжди коштував дорого. А дешеві речі рідко переживають навіть один сезон.

Консультантка, оглянувши мій скромний дівочий одяг, недбало усміхнулася:

— Шукаєте щось для офісу?

— На свято, — відповіла я з м'якою, отруйною посмішкою.

Не чекаючи порад, я підійшла до стійки з чорними костюмами. Мої пальці впевнено пробіглися по тканинах. Твід — надто важко. Шовк — недоречно. А ось і він: щільний костюмний креп, лімітований крій з баскою. Ідеально зміщені виточки, які візуально витягували силует, додаючи дівочій фігурі Мірабелли королівської постави.

— Оцей, — мовила я. — І до нього штани-палаццо.

— Але це минулорічна колекція… — почала була дівчина.

— Саме тому вона пошита краще за нинішній ширпотреб, — перебила я її тоном, який не терпів заперечень. — І ви зробите мені знижку за останній розмір.

За п’ять хвилин консультантка, приголомшена моїми професійними зауваженнями щодо крою та тканини, уже бігала навколо мене. А ще за десять — я підібрала вишуканий чорний ансамбль і для Ядвіги: мереживний топ із довгими рукавами, прямі штани та подовжений жилет. Настав час нагадати моїй онучці, а тепер, матері, що у тридцять шість років вона має мати вигляд шляхетної пані, а не зацькованої миші.

Мене трохи занесло, далися взнаки роки, коли я взагалі не відвідувала крамниць, тому залишити торговий центр одразу не вдалося. Прикупила нижньої білизни, невелику валізку, косметичку, парасолю та туфлі. Вже прямувала до виходу з ТЦ, коли мій магічний дар раптом гостро, болісно кольнув під ребрами. Потилицю запекло гарячою хвилею.

Інтуїція старої відьми закричала: Зупинись!

Я завмерла. Біля виходу, на бетонній підлозі, розклавши пожовклу газету, сидів непримітний чоловік у потертому піджаку. Перед ним лежала старовинна, потемніла від часу дерев'яна шахівниця.

— Пані, ця річ чекає саме на вас, — прохрипів він, підвівши на мене дивно ясні, майже прозорі очі. — Купіть.

— Навіщо мені шахи? — байдуже мовила я, але нога відмовилася робити крок далі.

Чоловік почорнілими від праці пальцями розкрив дошку. Всередині на оксамиті лежали дивовижні фігури. Вони були різьблені вручну з темного й світлого мореного дуба: королі в австро-угорських коронах, пішаки в строях галицьких рекрутів. Майстерність була нелюдською. І від кожної фігури віяло знайомою, прадавньою силою Карпат.

— Звідки вони у тебе? — суворо запитала я.

— Вони ваші, — тихо відповів волоцюга, розглядаючи мене так, ніби бачив і дев'ятнадцятирічну Міру, і дев'яностооднорічну Зуравію водночас. — Вони потрібні вам, щоб виграти. Ви виграли життя, панянко… але це був лише перший хід у великій грі.

По спині пробіг мороз. Ця річ була магічним артефактом. Не роздумуючи ні секунди, я дістала купюри:

— Скільки?

— П’ятсот гривень, — мовив він.

Ціна була сміховинною для такого скарбу. Я віддала гроші, обережно притиснула важку шахівницю до грудей і прискорила крок.

***

На годиннику була майже десята ранку, коли я з валізою, пакунками та шахами під пахвою увійшла до нашого номера в кімнаті відпочинку.

Аромат гарячої кави, запеченого м’яса та свіжої випічки миттєво заповнив кімнату.

На столику біля вікна вже стояв розкішний сніданок у пластикових контейнерах з доставки. Ядвіга, уже вмита й трохи рожева після сну, сиділа біля столу з серветкою в руках.

— О, Мірочко! Ти якраз вчасно, щойно привезли сніданок! — зраділа мати, а потім її очі округлилися від вигляду моїх пакунків та нової валізи. — Господи… це що таке?! Звідки все це?!

Я поставила валізку, поклала шахівницю на край столу, випростала королівську поставу й усміхнулася їй своєю найчарівнішою, найнебезпечнішою посмішкою:

— Це наш новий гардероб, мамо. Ми йдемо на похорон, але спершу сніданок. Нам треба мати гарний вигляд, щоб зірвати плани ворогів.
_____
Візуалізація до розділу: