12.

Підозрілість Ядвіги дорогою до вокзалу лише посилювалася. Вона щохвилини кидала на мене вивчаючі погляди, ніби поруч із нею сиділа не рідна донька, а двійник-самозванець. Довелося обмірковувати подальші плани просто на ходу, паралельно видаючи порціями м'які, заспокійливі слова.

Їхати зараз у Ворохту, щоб укладати договір на віадук, було безглуздям. А шкода — це був би найкращий хід для Ядвіги: юридичний документ не лише зафіксував би її майновий статус, а й витягнув би з тієї безпросвітної прірви меншовартості, у яку її загнали мама з Леонідом. Існувала ще одна причина, чому той старий австрійський документ був важливим саме для Ядвіги, але до цієї правди вона поки що не була готова.

Відправляти її до Карпат саму я не наважувалася. Під час нашої розмови вона двічі згадала Леоніда й Віктора, і щоразу в її голосі бринів не просто застережний, а панічний, тваринний страх. Такі сліди залишає не звичайна родинна сварка, а глибока травма. Здогадуюся, що справжня причина ховається десь у її юності — через щось подібне Ядвіга колись пішла з дому у шістнадцять років, перелякана й зламана, і більше ніколи туди не поверталася.

— Міро, чому ми не можемо просто повернутися додому, до Франківська? — вирвала мене з роздумів мама, коли нічне таксі зупинилося біля вокзальної площі.

— Тому що завтра нам потрібно бути у нотаріуса для завірення прав на спадщину, — спокійно пояснила я, поправляючи сумочку. — Окрім того… завтра похорон прабабусі Зуравії.

І я планую там бути. Обов'язково. Подивитися у вічі власному родинному тераріуму, коли вони ховатимуть моє порожнє старе тіло, — це шанс, який доля дає один раз на мільйон. Але вголос я цього не договорила, щоб не довести Ядвігу до істерики.

Думки повернулися до тих двох постатей у довгих плащах, яких ми зустріли біля брами на Вірменській. Опівночі, у червні, у важких пальтах? Це не випадкові перехожі. Постава вищої постаті — злегка припідняте ліве плече, нетерплячий крок — до болю нагадувала Ніну. Якщо це була вона, то хто супроводжував її? Вони прийшли до моєї квартири, щоб попередити квартирантів, і лише на кілька хвилин розминулися зі мною. Моє рішення навідатися туди негайно виявилося рятівним — ми забрали родинні активи вчасно, іншої такої нагоди не було б.

— Добре, доню… як скажеш, — зітхнула Ядвіга, розраховуючись із водієм.

Час на годиннику показував третю ночі.

Львівський вокзал уночі — це зовсім інша атмосфера, ніж удень. Величні склепіння, які вдень губляться серед натовпу й гамору, тепер нависали над нами порожньою, майже соборною тишею. Кроки лунали надто гучно для такої пізньої години, відбиваючись від високих стель, і мені на мить здалося, що ми йдемо не вокзалом, а якимось напівреальним простором — межею між учорашнім і завтрашнім днем, між моїм старим життям і цим новим тілом.

Людей у головному залі було небагато. Хтось дрімав на залізних лавах, притиснувши до себе сумку, як єдиний захист від світу; хтось купував сигарети в цілодобовому кіоску, а пара студентів сперечалася біля розкладу поїздів.

Втома й важкий перебіг подій давалися взнаки. Для мого духу це був найдовший день у історії: день мого народження у далекому 1935-му, день народження Міри, день моєї фізичної смерті й день нашого спільного переродження. Ця дата стала для нас подвійним вузлом.

Але найприємнішим було те, що цей нескінченний день нарешті добігав кінця. Ще кілька годин — і його можна буде відпустити.

— Мамо, давай візьмемо кімнату відпочинку на верхньому поверсі, а зранку обміркуємо плани. Я з ніг валюся, — і це була щира правда. Молоде тіло Мірабелли, хоч і очистилося від отрути, було виснажене емоційним штормом.

— Звісно, Мірочко. Тобі стільки довелося пережити. Ходімо.

Біля вендингового автомата ми купили гарячого капучино, пляшку мінералки та круасани у фольгованій упаковці. Перший ковток гарячої кави змусив мене замружитися від насолоди. Смак був дешевим, але тепло, що розлилося по стравоходу, повертало тілу життєвий тонус.

Водночас у глибині мого нового єства ворухнулося дивне відчуття. Це була Міра. Її власна свідомість була знесилена, мов згасаюча свічка. Я зайняла її тіло, перехопила кермо, почала вирішувати справи у своєму авторитарному стилі — абсолютно не запитуючи її дозволу, не зважаючи на її ритм. Мені стало трохи соромно перед моєю маленькою правнучкою. Потрібно буде навчитися ділити цей простір дбайливіше. Але цієї ночі в нас не було часу на делікатність — на кону стояло наше виживання.

Ми піднялися на другий поверх до кімнат відпочинку. Напівтемний коридор із високими дверима дихав спокоєм. На стіні червоним неоном пульсував годинник: «03:22». За скляним віконцем рецепції сиділа чергова в синій залізничній формі — жінка років п'ятдесяти з втомленим обличчям, яка розгадувала сканворд під тихі акорди нічного радіо.

— Вільний тільки «люкс» за тисячу шістсот або місця у загальному. Готуйте документи, — байдуже мовила вона, навіть не підводячи очей від кросворду.

— Нас влаштовує люкс, — діловито відповіла Ядвіга, чим змусила працівницю нарешті відірватися від свого важливого заняття. — А документи в «Дії» підходять?

При слові «Дія» я на секунду завагалася. Ядвіга вже дістала свій смартфон і спритно гортала екран. Мірабелла всередині мене м'яко, через м'язову пам'ять, підказувала: «Це цифровий паспорт у телефоні, бабуню… Натисни бічну кнопку».

Я витягла з сумочки свій телефон. Пальці, керовані автопілотом дівчини, самі розблокували графічний ключ, знайшли потрібний чорний квадрат застосунку й піднесли екран до мого обличчя. Камера зчитала мої риси — і на склі з'явився цифровий документ із фотографією юної Мірабелли Мельник.

«Дивовижний новий світ, — подумки посміхнулася я. — Жодних паперових паспортів із печатками. Просто світловий промінь, що впізнає мою нову шкіру». І ці люди, які вірять у Wi-fi досі заперечують існування енергетичних потоків та цілительської магії? Їй Богу, світ контрастів.