11.

— Лише гроші навпіл, — виправила я спокійно. — Впевнена, вам не потрібні фотографії моїх прабабці й прадідуся.

— Гм… — інший хлопець підняв брови. — Ви впевнені, що там є гроші?

— Давайте перевіримо, — відповіла я якомога смиренніше, погоджуючись на їхні грабіжницькі замашки. Тішила себе тим, що грошей не шкода віддати абсолютно чужим хлопцям, яких, мабуть, обдирають до нитки Віктор і Леонід. У цій грі є значно вищі ставки, ніж кілька купюр і монет. І хлопці навіть не здогадуються, наскільки вища.

Хлопці нічого не відповіли, але красномовно відсунулися вбік, даючи нам прохід. Коли я наблизилася, вони поглянули на моє взуття. Е ні… хоча, зараз я у статусі молодої дівчини, тож можу собі дозволити усе, в тому числі й роззутися. Знявши туфлі на низьких підборах, я обернулася до Ядвіги, яка зараз не на маму скидалася, а на молодшу сестру — розгублену, з широко розплющеними очима, у яких борсалися одразу і страх, і якась дитяча цікавість. Вона теж зняла туфлі, і ми пройшли повз хлопців, попрямувавши через увесь зал до балкона. Не чекаючи дозволу чи інших рекомендацій, я відчинила ті самі пластикові двері й увійшла на балкон, автоматично увімкнувши світло, яке знаходилося справа — рука сама згадала, де вмикач, хоча Міра тут востаннє була в десять років.

— То ви його пофарбували? Раніше був рудого кольору, в тон меблів кольору вільхи.

Тепер стіни і шафки були білого кольору. Зліва — прості шафки. Вони тільки з вигляду були простими. Для людей мого віку — справжнього віку, а не того, що записаний у паспорті цього тіла — усі меблі мали свої приховані сховки, як і та шкатулка, до речі, що я її з-під носа забрала у Леоніда. Відкривши ліву шафку, побачила геть інші речі. Але не вони мене цікавили.

— Марку, — дозволила собі фамільярність, адже лише його ім'я чула, — допоможи зняти цю поличку.

— Андрію, давай зробимо це разом, — і вони підійшли, а я пояснила, що мені потрібно.

Обидва рухалися швидко, майже запопадливо — цікавість переважила підозрілість. Я помітила, як загорілися в них очі, коли поличка захиталася: та особлива іскра, яку не приховати нікому, хто хоч раз чув слово "скарб" і уявив на своєму місці щасливчика. Марк облизав губи, а Андрій зовсім забув про свою розважливість — нахилився ближче, наче боявся пропустити момент.

Коли звичайний побутовий мотлох опинився на підлозі, а поличка була знята, Марк вигукнув:

— Тут щось є, схоже на сейф!

У його голосі забриніло щось хлоп'яче, майже дитяче — так кричать, коли в пісочниці натрапляють на монету. Довелося їх посунути й натиснути на задню стінку шафки, яка, спружинившись, просто відвалилася мені в руки.

— Хлопці, тримайте, — я дала їм невеликий шматок дошки вільхового кольору, розміром зі звичайний офісний аркуш формату А4.

У стіні був вмонтований сейф на простому кодовому механічному замку. Я покрутила диск послідовно вправо та вліво до потрібних цифр, щоб сувальди стали на місце — пальці рухалися самі, без жодного вагання, ніби й не минуло тих років, ніби й не змінилося тіло. Це відчуття лякало більше за самого сейфа: моя пам'ять і легкість цих юних рук діяли злагоджено, як добре сплавлений метал. Дедалі частіше я ловила себе на думці, що межа між мною — старою Зуравією — і Мірою стає тоншою з кожною хвилиною. Ніби дівчинка, десь глибоко, теж дивилася моїми очима на цей сейф і впізнавала його.

Відкривши залізні дверцята, я побачила все те, що клала туди ще з далеких двотисячних. Дві вузькі полички, у які пролізає жіноча рука. На верхній лежали гроші, дбайливо переплетені гумкою, на нижній — особисті речі. Колись ця сума була захмарною. Інфляція з'їла половину, але дещо залишилося. Мої спогади. Наші родинні цінності. І десь у глибині цього сейфа — ще один доказ того, що дар, який я встигла передати Мірі перед смертю, не був випадковістю. Він мав живитися саме звідси, з коріння, з речей, які пам'ятають дотик роду.

— Чи можу попросити у вас пакет? Сподіваюся, вам не потрібно ділити родинні фото?

— Андрію, принеси пакет. А ти нічого не чіпай до його приходу.

Взявши упаковку, я похапцем поклала туди все з нижньої полиці. Серед газет і фотографій були два злитки, які з часом дещо потьмяніли. Вони лежали на нижній полиці, бо мали для мене таку саму вагу, як і спогади, — безцінну. Опустилися на дно пакета непомітно: були наклеєні на пластикову картку, схожу на телефонну, і запаяні плівкою. Спорожнивши нижню полицю, я обернулася до хлопців, які нібито уважно стежили. Проте їхня увага була прикута винятково до верхньої полиці — до грошей, які виблискували під тьмяним світлом балконної лампи, наче й самі знали ціну азарту в чужих очах. Тому я не поспішала і дозволила їм приєднатися, щоб ми безперешкодно вийшли звідси.

— Прошу, молоді люди. Сподіваюся на вашу порядність. Беріть гроші, у кімнаті порахуємо і поділимо навпіл. Ми завжди дотримуємося домовленостей.

Двічі повторювати не довелося. Марк швидко схопив пачки з грошима — їх було шість, — позазирав, перевірив, чи сейф порожній, і рушив з нами у кімнату.

— А тепер скажи, скільки тут. Якщо це твої гроші?

Це питання трохи вибило мене з рівноваги, бо я не знала точної суми — надто багато років минуло, надто багато цифр стерлося навіть із моєї, здавалося б, бездоганної пам'яті.

— Тут долари, євро та гривні, — промовила я й так очевидні речі, виграючи собі час. — Загалом близько по сім тисяч кожного, але бабуся могла взяти дещо в останні роки.

Хлопці переглянулися і всміхнулися — тими усмішками людей, які щойно зрозуміли, що нічний переполох обернувся несподіваним подарунком долі. Схоже, вони анітрохи не жалкували про неочікуваний нічний візит. Вони поклали гроші на розстелений диван, розклали на три купки. Сіли з одного боку, ми лишилися стояти — і я подумала, що це, певно, вперше за багато десятиліть я стою перед кимось у ролі прохачки, а не господині становища. Дивне відчуття. Майже кумедне.

Першими стали рахувати євро. Виявилося шість тисяч — вони взяли половину і простягнули нам решту. Далі долари: сім тисяч, в одній пачці чотири, в іншій три. З більшої купки відрахували п'ятсот, перетягнули гумкою і поклали до нас. Далі — гривні, по сто й по двісті старого зразка. Незвично було бачити Шевченка в шапці — валюта, якою вже майже ніхто не розраховувався, а проте банки досі приймали її на обмін. Гривень було п'ять тисяч. Хлопці забрали собі по двісті, а по сто відрахували нам.