10.

— Ви хто?! — майже одночасно вигукнули ми з незнайомцями.

Ми з Ядвігою застигли в коридорі квартири, яку ще кілька хвилин тому вважала домом. Точніше, домом Зуравії. Тепер же — очевидно, житлом двох молодих чоловіків, котрі дивилися на нас так, наче ми щойно матеріалізувалися з вентиляційної шахти.

Яскраві світлодіодні лампи на мить мене дезорієнтували. У моїх спогадах тут були важкі гардини, темне дерево, килими на підлозі й запах класичних парфумів. Натомість перед нами розкинувся сучасний скандинавський мінімалізм: світлі стіни, прості меблі, натуральне дерево, кілька великих рослин у бетонних горщиках і жодної речі, яка не мала б чіткого функціонального призначення.

— Ми викликаємо поліцію! — першим оговтався високий світловолосий чоловік.

Він мав струнку постать, бездоганно вкладене волосся й обличчя, на якому ворожість поєднувалася з майже образливою красою. Поруч стояв його партнер — трохи нижчий, темноволосий, із гострим підборіддям і уважними карими очима. Він уже діставав телефон, але поки не поспішав набирати номер. Обидва були у майках та шортах — очевидно, піжамі.

— Це моя квартира, — заявила я, намагаючись говорити спокійно. — І я не бачу причин викликати поліцію через те, що власниця вирішила до неї повернутися.

Ядвіга одразу вхопила мене за руку й нахилилася до вуха:

— Міро, ходімо звідси, поки вони не викликали поліцію.

Її пальці стислися навколо мого зап’ястка з такою силою, що я ледве не скрикнула, але вчасно згадала, що тепер я її донька.

Я замотала головою, намагаючись зачепитися хоча б за якусь знайому деталь. Але де там. Усе, що було моїм, рідним, тепер було замінене новим. Чи кращим? Ні. Просто іншим. Так, ніби хтось переписав кімнату заново, залишивши тільки стіни й адресу.

— Гм, — світловолосий чоловік склав руки на грудях. — Ви за кого нас маєте? За ідіотів? Ми орендуємо цю квартиру вже понад три роки. Маємо договір, квитанції й усі документи.

— А власника знаєте? — запитала я, склавши руки перед собою та очікуючи почути Нінине нове прізвище.

— Звісно, — відповів темноволосий. — Віктор Копитник.

Це ім'я вдарило мене сильніше, ніж я очікувала. Віктор. Пасинок Ніни, прищавий ледар із поглядом людини, яка все життя чекає, що хтось інший розв'яже її проблеми. Отже, хлопець не просто користувався родинним майном. Він уже встиг оформити квартиру на себе — причому абсолютно незаконно.

— Віктор Копитник не є власником цієї квартири, — твердо сказала я. — Власниця — Зуравія Ромодановська. Так само, як і всіх інших квартир та комерційних приміщень у цьому будинку.

Чоловіки переглянулися. Спочатку недовірливо, потім — із дедалі більшою веселістю.

— Зуравія Ромодановська? — перепитав світловолосий. — Та жінка померла сьогодні.

— Саме так, — відповіла я. — Але спадок перейшов до мене як до кровної прямої родички.

— А ви хто? — темноволосий нарешті розблокував телефон.

— Мірабелла Мельник. Правнучка Зуравії Ромодановської.

— Тобто ви прийшли вночі, відчинили якось двері, заявили, що квартира ваша, а тепер ще й розповідаєте про спадщину? — він скептично вигнув брову. — Досить сміливий сценарій для шахрайства. Я телефоную до поліції.

Ядвіга знову нервово стискала мою руку:

— Міро, — прошепотіла вона, — не сперечайся. Просто ходімо, поки не подзвонили.

— Ніхто нікуди не дзвонить, — відрізала я.

Сама здивувалася власному голосу, який звучав твердо, спокійно й зовсім не нагадував голос Міри — тихий, обережний, мелодійний.

Чоловіки також це помітили. Темноволосий відірвався від телефону, а світловолосий зацікавлено нахилив голову.

— А знаєш, це навіть цікаво, — зітхнув він, притулившись до одвірка з підкресленою невимушеністю. Телефон відклав убік — жест, який видавав більше, ніж хотів показати. — У вас є п'ять хвилин. І як ти нам це доведеш?

Це був мій шанс, а я не звикла відступати. Хоча в цьому конкретному випадку "не відступати" означало подарувати своїм ворогам те, що напрацьовувалося ціле життя.

— Коли ви робили ремонт? — обережно запитала я. — Усе поміняли, чи щось лишилося від попередніх власників?

Хлопці переглянулися, їхні погляди знову стали скептичними. Темноволосий усе ж відповів:

— Усе. Окрім санвузла й балкона.

— Супер, — поспішно вигукнула я, бо це був не просто шанс — це було рятівне коло. — Дозволите увійти у ванну і дещо перевірити?

— Не думаю, що це гарна ідея. Ми регулярно чистимо там пил і замовляємо клінінг раз на місяць.

— Тоді вам нічого боятися, — моя усмішка вийшла нахабною й переможною, хоча я й сама не була впевнена, чи лишилися там ще мої маленькі сюрпризи.

Марк пройшов убік і відчинив сірі двері. У ванній кімнаті я одразу впізнала старий ремонт — і серце (чи що там тепер калатало замість нього в цьому молодому тілі) підстрибнуло. Вишнева венеціанська плитка, декоративна ніжка під умивальником, класичне дзеркало в посрібленій рамі. Я сама замовляла це оздоблення у 2008-му — ще до чергової економічної кризи, коли люди вірили, що дорогий ремонт здатен пережити будь-яку родинну трагедію. Як же наївно. Ремонт пережив. А родина — ні.

Я присіла біля умивальника й обхопила обома руками декоративну ніжку. Пальці — тонкі, гладкі, без жодної старечої плями — здавалися чужими, ніби я одягла рукавички не свого розміру.

— Що ви робите? — запитав Марк.

— Зараз побачите.

Ніжка не піддавалася. Хтось залив основу силіконом, намагаючись зробити її суцільною з умивальником — типова "економія" сучасних майстрів, які ремонтують на швидкість, а не на совість. Довелося напружитися по-справжньому. Молоде тіло Міри виявилося сильнішим, ніж виглядало, і на мить це мене навіть потішило — дев'яносто один рік я забула, яке це відчуття, коли м'язи слухаються з першого разу. Але вони все одно затремтіли, і я подумала: скільки в цій дівчинці ще моїх звичок оселиться, перш ніж я звикну до цього тіла як до свого?