9.

Нічний Львів зустрів нас прохолодою і тим особливим, нічим не замінним духом свободи, якого не знайти в жодному іншому місті світу.

Після просякнутого ліками притулку чи стерильної Ніниної квартири на вісімнадцятому поверсі, це повітря здавалося солодким нектаром. Воно пахло вогкою столітньою бруківкою, відгомоном вечірньої кави, старим деревом і глибоким, таємничим подихом історії.

Я зупинилася біля самого виходу з під’їзду, заплющила очі й зробила повільний, глибокий вдих. Дівочі легені розправилися легко, без жодного хрипу чи задишки, які мучили мене останні кілька десятиліть.

«Господи, як же це прекрасно — просто дихати…»

— Міро?! Все гаразд? — у голосі Ядвіги вибухнула нова хвиля паніки.

Вона вхопила мене за лікоть, тривожно спалахуючи очима під тьмяним світлом вуличного ліхтаря. Звісно, моя поведінка була абсолютно невластива для тихої, вічно заляканої Мірабелли. Дівчина зазвичай пересувалася містом переляканим кроком, а не завмирала посеред вулиці з виразом королівського блаженства на обличчі.

Я збагнула, що дію занадто різко. Дезорієнтовану Ядвігу треба було заспокоїти, а не лякати ще більше своєю новою поведінкою.

— Усе гаразд, мамо, — м’яко посміхнулася, повертаючи голосу дівочої ніжності. — Просто… згадала, як колись гуляла цими вулицями з бабунею Зуркою. І зараз так захотілося пройтися. Не хвилюйся, я дорогу пам’ятаю. Ходімо.

— Куди ми підемо серед ночі?! — Ядвіга знову гарячково стиснула ремінець своєї сумочки. — Я думала, ми негайно поїдемо на вокзал, на найближчу електричку до Стрия чи на нічний експрес до Ворохти…

— Ні, мамо, — м'яко, але беззаперечно відрізала я, роблячи крок на вологу бруківку. — Спочатку ми підемо на Вірменську до бабусиної квартири. Згідно з заповітом, вона тепер належить мені. Ми маємо повне право там переночувати й спокійно зібрати речі.

— А ключі?! — Ядвіга буквально перекрила мені шлях, витріщившись на мене. Її розгублене обличчя відблискувало у світлі ліхтарів. — Звідки у тебе ключі від квартири?! Вона ж нікому їх не довіряла! Навіть Ніні!

Я ледь пригнітила посмішку. Ох, якби мама знала, що для того, аби потрапити до власного дому, мені не потрібні залізні брязкальця! Мого нового дару й дрібки старих навичок цілком вистачило б, щоб відчинити той замок одним дотиком. Але афішувати це було зарано.

— Бабуня часто забувала ключі вдома, — збрехала я, не моргнувши й оком. — Тому колись показала мені один секретний спосіб, як відчинити замок за допомогою звичайної шпильки для волосся і пласкої дужки. Не хвилюйся.

Ядвіга важко зітхнула й покрутила головою.

— Ох, бабуня ще та відьма була… Але, Боже мій, як же я її любила! Шкода тільки, що так і не наважилася сказати їй про це в очі. Їй — людині, завдяки якій я взагалі можу називати себе матір’ю…

Ці слова боляче й водночас тепло відгукнулися в моєму серці.

Ось воно як… Зуравію любили. Навіть Ядвіга, з якою я мало спілкувалася, зберігала у серці цю тиху вдячність. Колись я свідомо не втручалася у виховання дітей Ніни, вважаючи їхню родину «зразковою», аж поки трагедія із загибеллю Мирослава не розколола їхнє життя на друзки. Як же багато я упустила через власну гордість та переконання, що матеріальний захист важливіший за просте людське «люблю»…

Ми звернули у вузький, викладений темним каменем провулок, який виводив прямо на Вірменську. Вулиця була притишена, занурена у глибокі нічні тіні. Ліхтарі освітлювали лише центральну частину бруківки.  Двір завжди був темним, лише світло з сусідських вікон освітлювали площадку перед під’їздом.

І раптом, біля самого аркового проходу, що вів до під'їзду нашого будинку, ми помітили дві постаті.

Вони вислизнули з темної брами швидко, майже безшумно. Попри теплий червневий вечір, обидва були вдягнені у довгі плащі з піднятими комірами, а кепки були насунуті на самі очі. Постаті намагалися бути максимально непомітними — вони притискалися до кам'яних стін і пересувалися у тіні арок.

Завдяки новому, гострому 100-відсотковому зору, я встигла розгледіти одну деталь: один із цих «нічних перехожих» тримав під пахвою невеликий пакет, а інший нервово притримував кишеню, яка підозріло відстовбурчувалася.

Помітивши нас, постаті на мить застигли, хоча без додаткового світла ми також здавалися лише силуетами, після чого прискорили крок і розчинилися в темряві сусіднього закутка.

— Боже, хто це?.. — прошепотіла Ядвіга, сильніше притискаючись до мого плеча. — У таких плащах улітку… Міро, мені це зовсім не подобається.

— Спокійно, мамо, — мовила я, хоча всередині мене прокинулася інтуїція старої відьми. — Це просто нічні блукачі. Ходімо.

Ми заскочили до брами. Трицифровий код на чавунних кованих дверях під'їзду не змінювався з 2017 року — я ввели його наосліп. Двері тихо клацнули й відчинилися.

Всередині під’їзду панувала суцільна, густа темрява. Лише на стінах байдуже блимали червоні світлодіоди нових електролічильників. Повітря тут пахло моїм життям: старою сухою цеглою, полиновим чаєм, бджолиним воском для паркету та парфумами з нотками жасмину.

Ми піднялися на другий поверх. Квартира №5. Двокрилі дубові двері з бронзовою ручкою у вигляді левової голови.

З замком довелося трохи поморочитися, хоча, насправді, мені вистачило короткого імпульсу сили — клацання внутрішнього механізму пролунало вже за п'ять секунд. Проте я вдавано возилася з ним.

— Доню… — задихаючись від страху, прошепотіла Ядвіга мені на вухо. Вона нервово озиралася на темні сходи, наче за нами гналася поліція. — Це жахлива ідея! Ходімо звідси, благаю тебе!

Краєм ока стежила за нею, намагаючись виглядати природно.

—Мамо, ще трошки. Вір мені.

З кожною секундою Ядвіга усе більше хвилювалася, оберталася по боках, наче вона злодійка, тому, коли вона вчергове взяла мене  за руку, щоб забрати звідси, я відчинила двері і приклала вказівний палець до губ.

—Тссс, заходь.