8.

— Міро, ти хоч розумієш, що кажеш? — Ядвіга нервово стискала ремінець сумочки.

— Мамо, — я все ще звикала до нової ролі доньки, — ми поїдемо на дачу в Прикарпаття. Там перечекаємо гнів Леоніда, зробимо вигляд, що змирилися зі своїм становищем, а заразом подумаємо, як не дозволити цій родині з’їсти нас живцем.

Намагалася спокійно аргументувати, але Ядвіга слухала мене надто уважно. Її погляд ковзав моїм обличчям, затримувався на очах, губах, жестах. Вона намагалася знайти свою Міру — тиху, лагідну дівчину, яка зазвичай говорила пошепки та постійно вибачалася.

Звісно, справжня налякана і розгублена Мірабелла ще була в мені, але тепер поруч із нею стояла я — і дев’яносто один рік досвіду не дозволяли нам знову стати безпорадними.

— Що ти задумала? — обережно запитала Ядвіга. — Я тебе не впізнаю.

— Це добре, — усміхнулася я. — Неприємно, коли тебе розкусили з першого погляду.

— Міро…

— Мамо, ти пам’ятаєш заповіт? — м’яко взяла її за руку. — Вдамо, що нам цілком достатньо дачі у Ворохті. Побудемо там, освоїмося, розберемося з документами. До того ж у тебе є договір на віадук.

Ядвіга скривилася від згадки.

— Ой, той договір… Бабуня просто пожартувала. Він не вартий навіть паперу, на якому написаний.

Моя витримка затріщала по швах. Ще трохи — і я зірвуся, але знаючи Ядвігу – вона точно накиває п’ятами, діяти потрібно обачно.

— Це навіть краще, — недбало відповіла я. — Якщо ми нічого від нього не очікуємо, то не розчаруємося. А природа — найкращий лікар. Особливо для нас, адже ми пережили родинний переворот і смерть прабабусі.

— Ну гаразд, доню, — Ядвіга нарешті кивнула. — Ходи до мене.

Вона розкрила руки, і я на мить завмерла. Обіймати власну внучку і водночас називати її мамою було дивно. Наче вдягнути чужу сукню, яка раптом виявилася напрочуд зручною.

Але ці обійми були потрібні нам обом.

Ядвіга притиснула мене до себе, і я відчула її тремтіння, запах сліз і тепло. За дев’яносто років мене обіймали нечасто, тим паче ось так просто, без вигоди чи розрахунку, лише любов. Затишно  пригорнулася — і відчула, як у грудях стає тепліше, а в душі панує ідилія єднання. Міра всередині мене нарешті повірила: тепер вона не сама.

— Мамо, допоможи мені встати, — сказала. — Хочеться якнайшвидше покинути цей родинний тераріум.

Встати виявилося простіше, ніж очікувалося, але мене добряче хитнуло. На щастя,  гнучке тіло Мірабелли швидко віднайшло рівновагу. Відчуття були неймовірними, я мало не розсміялася. За останні сім років кожен мій крок був розкішшю, який доводилося долати з ходунцями і боротися за те, щоб не стати баластом, прикутим до ліжка. Тепер же могла стояти без сторонньої допомоги, повертати голову без болю в шиї й не чекати, що коліна зрадницьки підкосяться.

Спокійно покинути квартиру, однак, не вдалося. Крім судмедексперта і працівників ритуальної служби, тут залишалися Леонід, Марися та Віктор. Якоб майже одразу після смерті матері й сутички з Леонідом поїхав. За ним поспішив невдоволений Іштван.

Анастасія вирішила скласти батькові компанію, щоб той не влаштував чергової дурниці. Сильвестр Степанович також залишив квартиру, попередньо передавши родині свої контакти для підписів та переоформлення спадку.

Щоправда, більше здивувало інше: Марися залишилася. Її чоловік щойно отримав неочікуваний сюрприз і, здається, переживав не найкращі хвилини, але вона воліла вести розмови з Леонідом, а не підтримати його. Цікаво, що саме їх об’єднувало?

У вітальні тривали останні приготування до перевезення тіла. Бальзамувальник у темному робочому костюмі перевіряв кріплення на ношах, його асистентка акуратно поправляла біле простирадло й фіксувала руки покійної на грудях. На тумбі лежали документи, серветки, маленька коробка з особистими речами і навіть моя срібна каблучка.

Отже, перстень вони все ж поклали поруч. Невже совість прокинулася? Чи просто боялися, що зникнення прикраси виявиться надто помітним під час огляду?

Леонід, який грав роль бездоганного господаря, побачив нас — і застиг. Його очі спершу ковзнули по Ядвізі, потім зупинилися на мені. Обличчя зблідло, плечі напружилися, а пальці, що досі лежали на спинці крісла, стиснулися в кулаки.

Він дивився на мене, наче перед ним щойно воскресла небіжчиця.

Що, зятю? Не очікував, що отрута — не найнадійніший спосіб позбутися спадкоємиці? Ця пауза дала можливість перехопити ініціативу і спантеличити його ще більше.

— Леоніде, ми вже йдемо, — сказала я навмисно буденно. — Мамо, не забудь свою шкатулку. Покладемо туди ліки.

Я кивнула на дерев’яну коробку з договором на віадук. Леонід миттєво перевів на неї погляд. У його очах спалахнув інтерес — короткий, але такий виразний, що його помітила б навіть людина з дуже поганим зором.

Саме тоді до нас підійшов судмедексперт.

Йому було близько сорока. Високий, підтягнутий, у темному костюмі під білим халатом. На обличчі — спокій професіонала, який бачив достатньо смертей, щоб не лякатися чужого горя, але ще не настільки багато, щоб перетворити його на формальність. Темне волосся було акуратно зачесане назад, на скронях сріблилася рання сивина. Він тримав планшет і тонку папку, а на правій руці носив простий годинник.

— Леоніде Львовичу, ви згадували, що комусь стало зле? — запитав він.

Леонід здригнувся.

— Так… — відповів він після короткої паузи. — Це Міра. Їй було дуже важко через смерть прабабусі.

Судмедексперт перевів на мене уважний погляд. Він відзначив блідість, хиткість, дещо прискорене дихання — і водночас те, що я стояла без підтримки.

— Мірабелло, — звернувся він до мене поглянувши на записи, — ви можете відповісти на кілька запитань?

— Якщо дуже швидко, — сказала я, поправляючи волосся. — На нас чекає таксі.

Леонід кинув на мене короткий, майже переляканий погляд, і переглянувся з Марисею. Судмедексперт ледь підняв брову.