7.

Сама думка про подібне реінкарнаційне переміщення ще б годину тому здалася мені абсурдом.

Звісно, за свої майже десять віків я сотні разів прокручувала власне життя, мов стару чорно-білу плівку. У спогадах я часто повертала собі молодість — той гнучкий стан, дівочу легкість і відсутність болю у суглобах. Але опинитися в реальності всередині тіла дев'ятнадцятирічної правнучки… До такого не готують жодні родинні легенди.

Але тіло Міри не слухалося, дихання утруднювалося з кожною хвилиною. Навіть промайнула думка про те, що я повернулася у своє незграбне тіло. Мій дар, той індикатор світла, свідчив про небезпеку. Отрута сковувала тіло важкими ланцюгами, від чого я почувалася абсолютно безпорадною. Навіть повіки не могла відкрити.

«Ні, моє зернятко, так діла не буде, — вилаявся мій внутрішній голос. — Тобі ще зарано на той світ».

У пам'яті раптом виринуло те, чого мене дитиною вчила моя власна бабуся Розалія: «Коли світ навколо тебе рушиться, Зурко, заплющ очі, увійди у власне серце й знайди там свою маленьку дівчинку та обійми її».

За дев'яносто років я жодного разу цього не робила — надто гордою й затиснутою в броню аристократизму була. Але зараз у мене не залишалося вибору. Якщо я не врятую душу Мірабелли, ми обидві розчинимося в темряві.

Я спрямувала свій внутрішній погляд углиб її серця.

Там, у величезній, темній і холодній кімнаті, на підлозі сиділа маленька, перелякана сирітка. Вона затуляла вуха руками й гірко плакала. Боязка дівчинка почувалася абсолютно самотньою, непотрібною й винною в усіх родинних бідах.

Моя душа — велика, досвідчена,  — повільно й обережно, щоб не налякати малечу, наблизилася до неї. Я опустилася поруч і м'яко обійняла дівчинку своїми астральними крилами.

— Мірочко… люба моя, не бійся, — прошепотіла я, і мій душевний голос розлився теплом. — Це я, твоя бабуня Зурка. Мене не відпустили на небо, бо я повинна тебе захистити. Через родову силу наша кров зв'язала нас назавжди.

Дівчинка стихла. Вона підняла на мене розширенні від сліз очі, у яких спалахнула крихітна іскра надії.

— Мені так страшно, бабуню… — прошепотіла вона. — Вони злі… хочуть нас знищити.

— Знаю, сонечко. Тому я тут. Відтепер ти ніколи більше не будеш самотньою. Я стану твоєю бронею, твоїм розумом і твоїм мечем. Ми будемо одним цілим. І коли ти сама захочеш… я піду.

— Ні! — дівчинка міцно вчепилася в мене. — Не йди! Без тебе я не виживу!

— Тссс… Усе буде добре, дитино. Відтепер ми з тобою — одна Ромодановська.

Ми обійнялися, і в ту ж секунду наші душі почали синхронізуватися, мов два струмки, що зливаються в одну потужну ріку. Це не було поглинанням чи насильством — це було гармонійним об'єднанням. Її юна чиста емпатія та мій залізний характер та досвід утворили новий, неймовірно сильний сплав.

Щоправда, під час цього магічного злиття дещо пішло не так: частина моїх давніх спогадів — якісь дати, імена давно померлих знайомих, події далекого минулого — змазалися й вкрилися туманом. Невеликий побічний ефект від того, що сторічний досвід спробували запихнути у дев'ятнадцятирічний мозок.  Але головне залишилося: моя воля, мій розум і моє знання людей.

Тіло все ще залишалося важким від отрути, повіки не розплющувалися, тож мені довелося зосередитися й прислухатися.

І ось тут на мене чекав перший шок від нового тіла.

Слух! Господи, який у цієї дівчини був слух! Відсутність старечого глухоти й тугоухості вразила мене до глибини душі. Молоді слухові нерви вловлювали найдрібніші шелести: цокання годинника на стіні, шум машини за вікном вісімнадцятого поверху і… тихий, отруйний шепіт у передпокої.

У коридорі спілкувалося двоє. Слух був настільки гострим, що я чула навіть їхнє нерівне дихання.

— Ти ж казала, що цієї дози цілком вистачить, щоб ця соплячка врізала дуба! — шипів чоловічий голос. — А вона досі дихає!

— Більша доза спричинила б судоми та піну з рота, бовдуре! — просичав хтось у відповідь, можливо жіночий голос. — Одразу б виникли підозри й призначили б судово-медичну експертизу! Нам цього тільки не вистачало, поки тут лежить труп старої відьми!

— Експерти й поліція вже в дорозі, за кілька хвилин прибудуть, — невдоволено клацнув язиком перший. — Що ми їм скажемо про Мірабеллу, якщо вона так і лежатиме як пласт?!

— Скажемо, що дівчина перехвилювалася від раптової смерті прабабусі, збожеволіла від горя, випила забагато заспокійливого й тепер спить. Головне — поки вона в заціпенінні, витягти її матір Ядвігу на підпис!

«Ах ви ж паскуди… — прокотилася в моїй голові хвиля праведного гніву. — Вони хотіли прибрати Міру, щоб перерозподілити її спадок! А Ядвігу залякати й змусити підписати відмову від її частки!»

У коридорі почулися швидкі кроки.

— Де моя дочка?! — відчайдушний, заплаканий голос Ядвіги. — Випустіть мене до неї! Я маю її побачити!

— Слухай сюди, Ядо, — так називав її лише Леонід, хоча говорив чоловік шепотом. Судячи зі звуку, він грубо припер бідну Ядвігу до стіни. — Ти зараз спокійно зайдеш до кімнати, заспокоїш свою малу й підпишеш ось цей папірець. Це звичайний дозвіл на юридичний супровід спадку. Підпишеш — і ви обоє негайно зникаєте з цієї квартири. Назавжди.

Ядвіга скрикнула — схоже, він боляче стиснув її зап'ястя.

— Тссс! Не верещи!

— Ми… ми все підпишемо! — зашепотіла залякана Ядвіга. — Дозволь лише взяти Міру й піти звідси! Будь ласка!

— Ось це вже інша розмова, «донечко», — глумливо хмикнув чоловічий тембр.

Почувся характерний звук ляпаса, після чого двері до моєї кімнати відчинилися.

Усередині мене все палало від люті. Як він сміє торкатися моєї онуки?! Цей прихвостень, цей злидар, якого ми прихистили в родині! Але разом з тим і виникло суперечливе відчуття страху, схоже, Міра його боїться, і тепер ці відчуття були і моїми, незважаючи на те, що, на відміну від малої, могла дати відсіч. Тепер я мала думати не про себе, а про Міру, частиною якої я була. Мій дар вже активно розщеплював отруту у венах, очищаючи кров. Тіло наповнювалося силою.