6.

Душа легким, прозорим серпанком відокремилася від фізичної плоті.

Я повисла під стелею вітальні, дивлячись згори на власну оболонку, яка вірно — і не дуже — слугувала мені понад дев'яносто років.

Внизу розгорталася справжня трагікомедія. Леонід уже гарячково сперечався з Якобом за якийсь пункт заповіту, розмахуючи руками. Сильвестр Степанович лише заперечно похитував головою, сухо згортаючи папери. Лише Міра з матір’ю Ядвігою схилилися над бездиханним тілом, що ще мить тому називалося Зуравією Ромодановською. Вони оплакували втрату.

Дивно… але я більше не відчувала ані жалю, ані болю, ані огиди до своїх спадкоємців. Усередині панував такий незбагнений, абсолютний спокій, що людський розпач і жадібність здавалися чимось невагомим, мов пил під шафою. Загальний гамір, який спершу здавався суцільною какофонією, поступово стихав, доки не став ледве вловимим шумом.

Моя душа з легкістю долала будь-які перепони. Стін більше не існувало. Відстань утратила сенс. Час ніби стиснувся в одну мить.

І вже за секунду моє єство, позбавлене фізичної оболонки, стрімко здіймалося крізь атмосферу. Не було ні холоду, ні вітру, ні темряви космосу. Лише відчуття, що душа повертається у рідний дім.

Мене кликали.

Цей поклик був нездоланним, мов сила тяжіння зірки. Уся моя сутність линула вгору — туди, де світло було не просто сяйвом, а самим початком і кінцем усього сущого. Я наближалася до нього, відчуваючи блаженство такої сили, якої на землі просто не існує. Жодне кохання, жодна людська радість не здатні передати цей стан абсолютної любові та спокою.

Кажуть, що після смерті душа мучиться.

Нісенітниця. Якби люди хоча б на одну мить могли відчути це світло, вони б перестали боятися смерті.

І в той момент, коли я вже готова була розчинитися в цьому променистому океані… я з розгону врізалася в невидиму перепону. Мене заполонив страх від того, що не можу піти до свого Творця, адже зараз я просто ...частка світла, яка повертається до свого Джерела.

—Що за… чортівня? — навіть у безтілесному проявленні, моя душа була здатна на опір.

—Твоя душа не здала екзамен, — пролунала відповідь.

Голос лунав звідусіль і нізвідки водночас. Він не мав звукових хвиль, але я розуміла кожну його вібрацію так само чітко, як колись розуміла львівські плітки.

— З ким я маю честь спілкуватися? — запитала я, випроставши свій астральний хребет. — Чи у вас тут теж треба давати хабаря на митниці, щоб пройти за межу? Якщо так, то я з собою гаманця не взяла.

— Облиш, дитинко, — у голосі прохопилася легка, вічна іронія. — Нам не потрібні ваші земні бляшанки та папірці, які ви цінуєте більше за власні душі. Можеш називати мене Небесним Арбітром. Або Апостолом Петром, якщо тобі так звичніше. Я зупинив тебе, бо підсумковий баланс твого земного шляху негативний. Ти не лише занапастила власне призначення — ти прирекла на вимирання увесь свій рід.

Всередині мене спалахнув праведний, шляхетний гнів.

— Я?! Занапастила?! Та що ти знаєш про моє життя?! Я пережила війни, окупацію, комуністів, зберегла статки роду, виростила дітей, захистила правнучку! Мене власна дочка запроторила до притулку для літніх людей, а я все одно залишила їй статки! Я б тобі, шановний Арбітре, зараз навела стільки аргументів, що сам Творець видав би мені персональний орден!

—Зурко, дитинко…, я чую усі твої думки і бачив усі, усі без винятку твої дії та обставини, у яких ти жила. Так от, душа йде на земне втілення з конкретною місією та завданнями. А ти, тобто як і твої родичі-попередниці, не змогла їх пройти.

—Поясни, бо з кожним словом я усе менше розумію суть.

Внутрішньо я стиснулася, хоч і не усвідомлювала своєї провини.

—Ти перейняла свій дар у бабусі, а та у матері. Вони також не пройшли іспит совісті, але зараз я говорю з тобою і ти маєш відповісти лише за себе. Зуравіє, скажи, як часто ти використовувала свій дар на благо людям? Скільки разів рятувала інших без урахування власних мотивів?

І ось тепер я відчула себе як на іспиті. Справжньому, де немає чернеток чи шпаргалок. Більше того, єдиним індикатором є совість.

Хотілося сказати про Ядвігу, за яку захистилася, коли та стала непотрібною власній матері, хотіла сказати про Міру, яку виховувала як рідну доньку… Про Януша, якому заповіла левову частку грошей… Але відчувала, що це не те. Це не ті аргументи, які потрібні. Куди поділися… мій розум, кмітливість чи моя сміливість?

Голос продовжив:
—Так, це не зовсім те, що має робити душа. Ти зберігала і оберігала, але не відкривала і не проявляла. Колись до тебе дійде сенс моїх слів, зараз же я намагатимусь достукатися до тебе простими земними прикладами. Ось ти, Зуравіє, гроші і матеріальні цінності берегла, передавала в руки тих, хто не знав їхньої справжньої цінності і більшість з них пішли в ломбард чи на чорний ринок. Це ще не страшно, і за це не проганяють. Але ти перетворила місця сили на смітники, болота і чагарники . Землю, яка дарує силу та енергію і зберігає стільки таємниць, тепер загниває. Як і твоя сила, яка потрапила до недосвідченої переляканої Мірабелли. Вона ж тільки притягнула до себе ще більше неприємностей. Чому ти її не підготувала? Ти знаєш наскільки їй боляче? Їй здається, що ти на неї наклала прокляття і зрадила її?

—Але ж…

Кожне слово було правдою. Усе, що я зараз відчувала, це розгубленість, страх і приреченість. Відчай став просочуватися в кожну мою думку, яка не могла сформуватися в самостійну. Фрустрація. Апатія. Безвихідь. Крах.

—Ти розумієш, а значить можеш це змінити…

—І як?

—Просто виправити, бодай щось… Тим паче, що твоя сімейка просто зараз робить фатальну помилку. Навіть нам, вищим силам небес, здавалося, що рід має шанс, але…

У повітрі повисла пауза, а душа заболіла так, як ніколи не боліло серце.

—Що сталося? — відчувала, що знову вмираю. Не фізично, а душевно. Мене ніби стирали і розчиняли на дрібні молекули.