5.

Тридцятирічна Анастасія, донька Якоба та Марисі, десять років жила у Відні. Вона рано вирвалася з-під прямого гніту батьків, тому отруйна родинна атмосфера її майже не торкнулася. На тлі решти вона виглядала спокійною та зібраною.

— Онуці, Анастасії Ромодановській, — продовжував монотонно читати Сильвестр Степанович, — переходить у власність двадцять відсотків акцій європейських фондів…

— Це близько восьми тисяч євро щомісячного дивіденду, сестричко! — миттєво порахував ухильний Іштван, зловтішно зсунувши брови. Його явно жаба тиснула, що сестра отримує такий шматок.

— … трикімнатна квартира в центрі Відня, — карбував нотаріус.

— Що?! — Настя аж підхопилася з місця, шоковано закладаючи пасмо світло-рожевого волосся за вухо. Вона витріщилася на мене. — Бабусю… але ж ти завжди казала, що та квартира орендована! А ти просто знімаєш її для мене!

— Так і було… Колись… — ледь чутно прошелестіла я з ліжка і благально поглянула на Сильвестра, даючи знак не розтягувати цю муку.

Поки Настуня була студенткою, а Мірочка ще жила під моїм крилом у Львові, мені вдалося викупити ту віденську квартиру. Жоден із присутніх у цій кімнаті телепнів навіть уявити не міг, яких зусиль і зв’язків це коштувало. Три роки приватних виплат, залучення племінників покійного Казимира… Я зробила це анонімно, через посередницький фонд, щоб Ніна з Леонідом не наклали свої корисливі лапи нерухомості.

Сильвестр Степанович, не зважаючи на шепіт у кімнаті, дочитав пункт Анастасії:

— …окрім цього, онука отримує останній фамільний золотий комплект із смарагдами та найціннішу реліквію роду — рукописну Біблію XVIII століття, що зберігається в окремому банківському сховку Відня. Сертифікат оригінальності та ключ від комірки додаються.

Настя ошелешено опустилася на стілець. Її мати Марися невдоволено надула накачані губи, але мовчала: квартира у Відні й вісім тисяч євро на місяць для її доньки — це був куш, про який вона мріяла.

А от для онука Іштвана у мене був приготовлений окремий сюрприз.

— Онуку, Іштвану Яковичу Ромодановському, — виголосив юрист, — заповідається п’ять відсотків акцій, а також болотяний рудник та земельна ділянка в Станіславському повіті.

— Це взагалі де?! — скривився красивий обличчям Іштван, і його лощена фанаберія миттєво злетіла. — Яке ще болото?!

— Зараз це Івано-Франківська область, — охоче відгукнувся мудрагель Віктор, пасинок Ніни, знущально хмикнувши. — Вітаю, «кузене»! Здається, комусь дістався абсолютний пшик і мішок безкоштовної грязюки.

— Чекайте! — Іштван аж червоними плямами вкрився від обурення. — Пане нотаріусе, чи можу я негайно обміняти або продати те болото?! Воно мені на біса не треба!

— Лише за умови, що ділянка перейде у власність будь-кого з прямих членів родини Ромодановських, — суворо відрізав Сильвестр і поглянув на мене. Я з останніх сил кивнула.

— Тоді чекаю ваших пропозицій, дорога родино! — почулося від Іштвана, однак репліка залишилася поза увагою.

Після цього нотаріус зачитав ще кілька речень про некровних членів родини. Марисі й Віктору діставалася символічна сума по тисячі євро. Леоніду дісталася та сама стара радянська «Волга» мого покійного Казимира, якою він три роки тому зверхньо відвіз мене до притулку для літніх людей. Коли Леонід почув про це «багатство», його обличчя витягнулося, а жилка на скроні забилася від прихованого сказу.

Потім дійшла черга до Ядвіги.

— Онуці, Ядвізі Петрівні Мельник, — зачитав Сильвестр, — переходить п’ять відсотків акцій, а також старовинна шкатулка з прадавнім королівським пергаментом та договором. Пані Ядвіго, термін дії договору вичерпується, тому до кінця поточного року вам необхідно особисто переоформити договір на Карпатський віадук у селищі Ворохта.

Сильвестр обережно поклав різьблену дерев’яну шкатулку в руки спантеличеній Ядвізі. Вона навіть не помітила прикладеного до нього стікера з якимось контактом.

— Вітаю, дорога «доню»! — вперше за десять років звернулася Ніна до власної дитини, і в її голосі бризкала отрута. — Тепер ти офіційна власниця старого фантика! Шкатулка від нього, і та коштує дорожче за той папірець!

Всезнаючий Віктор і тут примудрився вкласти репліку про те, що старий міст навіть не функціонує та є державною власністю.

Я лише прохрипіла, ох як же вони помиляються, ще й як функціонує... Але сили закінчувалися. Дар уже пульсував у венах та перетікав до правнучки, залишаючи мене.

— ...а тепер правнучці Мірабеллі  Мельник, — голос Сильвестра став нижчим.

У вітальні закрутилася щільна, липка тиша. Усі чекали, що цій «тихій сірій мишці» дістануться якісь недоїдки.

— …дістається земельна ділянка в серці Галичини розміром чотири гектари у селищі Ворохта разом із колишнім будівництвом санаторію; право на компенсаційні виплати за пайові ділянки в районі Борислава, Тустановичів і Чорного Потоку; соляні шахти в Солотвині та Ріпному; банківський депозит на суму вісімдесят тисяч євро…

Спочатку хтось зверхньо хмикнув: «Дріб’язок, як і у її матері та Іштвана». Але Сильвестр навіть не зробив паузи, набираючи повітря для головного удару:

— …а також родинна нерухомість у місті Львові по вулиці Вірменській: квартира, у якій проживала  Зуравія, разом з усіма іншими п’ятнадцятьма квартирами та комерційними приміщеннями даного історичного будинку, що перебувають у приватній власності роду Ромодановських!

Тривала секунда німого шоку. А потім тиша вибухнула!

Цілий прибутковий будинок у самому серці історичного Львова! Шістнадцять квартир у центрі! Комерційні площі під ресторани й галереї, які щомісяця приносили десятки тисяч!

— Що?! — ошелешено викрикнула Ніна, аж підхопившись з дивана. Вона вказувала пальцем на Міру. — Цій байстрючці?! Мамо, ти збожеволіла?!

— Мамо, ти могла б кожному з нас по квартирі в центрі залишити! Це було б принаймні за законом і чесно! — крижаним, блідим від люті тоном вимовив Якоб, підводячись на ноги.