4.

Тепер я змогла добре огледіти усіх, хто зібрався.

Центральне місце, зрозуміло, виборювала дочка Ніна зі своєю «новою родинною матрицею». Поруч із нею валувався Леонід — такий собі вишколений фазанок у дорогому піджаку, а за його спиною ховався його прищавий нащадок Віктор. Хлопцю вже перевалило за двадцять сім, але виглядав він так, наче все життя провів під штучним світлом. У його очах не було жодної іскри — лише мляве белькотіння сучасної нереалізованості.

Праворуч поважно розсівся мій старший син Якоб. Поруч із ним — його моложава дружина Марися та їхні дорослі діти. Марися вкотре вражала досягненнями сучасної пластичної хірургії: з нашої останньої зустрічі років десять тому вона не те що не постаріла — вона остаточно закам’яніла. Її обличчя нагадувало порцелянову маску, створену дуже дорогим майстром, але позбавлену будь-якого натяку на живу міміку.

Їхні діти виявилися надзвичайно цікавими контрастами. Онука Анастасія була зовні копією своєї матері, а от онук Іштван вдався весь у батька Якоба: високий, світловолосий красень, який малював із себе витонченого аристократа, хоча під цим фасадом ховався звичайний нарцис.

І тільки на самому краї цього свята паперових посмішок, майже біля дверного отвору, трималася Ядвіга. Останні два десятиліття вона оминала матір Ніну десятими дорогами, а після появи Леоніда взагалі викреслила цю адресу зі свого життя. Притиснувшись до неї, сиділа тиха Мірабелла. На тлі родинного глянцевого гламуру моя правнучка здавалася непомітною пташкою. Вона була більше схожа на молодшу сестру Ядвіги, ніж на її дочку. Але її погляд… Господи, який у цієї дівчинки був погляд! Проникливий, глибокий, чистий. Серед цієї ярмарки марнославства вони з матір’ю виглядали єдиними живими істотами.

Знову перевела погляд на родинного юриста й ледь помітно кивнула: починай, Сильвестре.

І в ту ж секунду відчуття неминучості накрило мене з головою. Серце раптом сіпнулося, вибиваючи останній, рваний та болісний такт. Тіло зраджувало.

Лише Міра насправді розпізнала мій біль. Вона миттю підхопилася, знехтувавши всіма етикетами, підбігла до ліжка й обережно, але міцно торкнулася моєї холодної долоні. Її теплі пальці тремтіли

І в момент цього контакту простір навколо нас наче здригнувся. По моїх сухожиллях, крізь кінчики пальців прямо в долоню Мірабелли пролився гарячий, мов розтоплене золото, струмінь. Мій дар — той самий, який Ніна вважала старечим божевіллям, — нарешті знайшов свій новий дім. Дівчинка ошелешено ковтнула повітря, її зіниці розширилися, а погляди наші зустрілися. Вона відчула це. Вона все зрозуміла. Я лише схвально й заспокійливо кліпнула повіками: «Тримайся, дитино. Це твоя зброя».

Решта ж родини схаменулися не одразу, проте, наче за командою, почала грати роль турботливих родичів. Хтось метушливо подав склянку води.

Хтось голосно поцікавився, чи не викликати лікаря.

А я в ту мить була б куди щасливіша, якби мені простягнули чарку доброго, витриманого коньяку. Не рюмку солодкого бейлісу, який нинішні львівські бариста намагаються тулити під виглядом «віденської кави», а добрий ковток шляхетного напою, який пропік би горло до сліз. Перед смертю людина має право на маленьку примху.

— Ось, бабуню... випийте, вам стане легше.

Іштван безцеремонно відсунув Міру плечем, відтісняючи її від ліжка, і сам підхопив мою голову, простягаючи кришталевий келих. Світловолосий мажорик не міг упустити таку фотогенічну нагоду: вся увага кімнати зараз мала бути прикована лише до його «шляхетного милосердя».

Я зробила кілька ковтків. Вода й справді трохи розбавила снодійне марево. Повільно обвела присутніх поглядом. Леонід нервово постукував пальцем по коліну, даючи знак нотаріусу не розтягувати цю комедію. Марися сиділа незворушно — ботокс уже давно позбавив її обличчя здатності виражати бодай якісь людські емоції, але її погляд був холоднішим за льодовики Гренландії. А Ніна роздратовано зітхнула: вона звикла все контролювати, і моя затяжна передсмертна агонія не вписувалася в її тайм-менеджмент.

Коли Іштван повернувся на свої місце, поруч знову опинилася Міра. Вона міцніше стиснула мою руку й залишилася стояти біля ліжка, хоч Ніна вже вдруге наказала їй повернутися на місце.

— Міро, сядь, будь ласка — суворо проскреготіла Ніна.

Але той, хто знав Ніну, чудово розумів: це не прохання, а наказ.

Мірабелла навіть не повернула голови. Вона просто ігнорувала господарку цієї скляної фортеці, продовжуючи стискати мою долоню. І в цій мовчазній, спокійній непокорі було більше справжньої породи Ромодановських, ніж у всіх присутніх, разом узятих. Я ледь усміхнулася кутиками вуст. Вона витримає. Вона їх усіх переграє.

Тим часом Сильвестр Степанович делікатно прокашлявся, привертаючи увагу, поправив окуляри на скронях і розкрив важку папку з родинним гербом.

— Сьогодні… — він зробив паузу, подивився на свій годинник і чітко карбував дату й хвилину. — …Ромодановська Зуравія Станіславівна, 1935 року народження, перебуваючи при повній пам’яті та ясній свідомості, заповідає майно та статки родини Ромодановських, надбані з часів Казимира-Вітика — покійного чоловіка, нащадка шляхетського роду, що веде свій родовід від Понятовських, Ягеллонів та сестринської гілки Габсбургів Цислейтанії…

Поки він зачитував цей урочистий історичний вступ, я спостерігала за спадкоємцями. На їхніх обличчях читалася глуха, дрімуча нудьга. Для них Ягеллони й Габсбурги були лише пилом із підручників історії, порожнім звуком.

Сильвестр ретельно перелічував маєтки, санаторії, рудники, історичні будівлі Відня, колишньої столиці імперії, компенсаційні виплати, земельні паї...

Спершу всі слухали неуважно, та варто було йому перевести це у капітал, як у кімнаті запанувала така тиша, що стало чути потріскування свічок, які запалили радше для антуражу (або наперед).

«Близько сорока тисяч євро складають щомісячні дивіденди від акцій».  Ось це вже була мова, яку моя родина розуміла бездоганно.