3.

За якийсь час я знову прийшла до тями. Скільки минуло — хвилини чи години — важкий снодійний туман не давав збагнути. Тіло здавалося чужим і наповненим свинцевою важкістю, але мозок, вигартований десятиліттями, прокинувся швидше за задерев’янілі кінцівки.

«Все ще жива, — промайнула іронічна думка. — Яке розчарування для присутніх».

Головний біль — мій давній, вірний супутник. Він поселився в моїй потилиці ще у вісімдесят два, коли я отримала свій перший інсульт. Того зимового дня я збиралася в аптеку по ліки від жару для маленької Мірочки. Навіть зачинити двері не встигла — гепнулася на сходовому майданчику, як підкошена сухостійка.

Яким же було моє здивування, коли я отямилася в сирій лікарняній палаті, а поруч на твердому ослоні сиділа десятирічна Міра. Вона тримала мене за руку з дорослим, майже суворим виразом обличчя, у якому не було й краплі дитячої істерики. Ще одна сирітка, яка надто рано навчилася не плакати на людях. Маленька, квола дівчинка не розгубилася: викликала «швидку», вибігла на вулицю зустрічати лікарів і буквально врятувала своїй прабабусі життя.

Та поки мій власнуруч вихований дар поступово зцілював розірвані судини, на мене чекав інший удар — родинний. Донька Ніна влаштувала в лікарні справжню виставку низькопробного драматизму. Вона звинуватила мене в недбалості, а Мірабеллу привселюдно пообіцяла здати в сирітський притулок.

«Вона — випадкова помилка від якогось зайди-злидаря! Якщо вона навіть рідній матері не потрібна, тоді її слід віддати до сиротинця!» — сичала Ніна прямо в коридорі. Зразково, чи не так?

Справу загладив мій племінник, лікар Стефан Моційовський. У пам’ять про чоловіка, якому він завдячував кар’єрою, він допоміг розшукати Ядвігу. Він вивіз  правнучку разом із її горе-матір’ю в надійне місце — на нашу стару дачу під Брюховичами. Перші роки мені навіть вдавалося допомагати їм фінансово, а маленька Міра зуміла завоювати любов матері.

Я вберегла дівчаток, але для власної дочки з того дня стала найлютішим ворогом. Ніна не пробачила мені, що я не віддала їй повний контроль у сімейних та фінансових справах. З роками її апетити лише зростали, а моя фізична сила слабшала. Племінники й кузени поступово відходили на той світ, не залишаючи по собі нікого, хто міг би гримнути на Ніну й нагадати, чийого вона роду.

За останні дев'ять років дочка дісталася до всього, до чого змогли дорости її корисливі ручки. Вона привласнила фамільні коштовності, випросивши або тихо потягнувши більшість прикрас, оформила на себе половину сімейного автопарку раритетних машин мого покійного Казимира. А відколи з подачі Леоніда мене запроторили до притулку для літніх людей, Ніна взагалі уявила себе повноправною володаркою майна Ромодановських.

Ніна забула найголовніше: «майно» — це все ще я. А я не підписала жодного паперу.

Для усіх я стала кісткою в горлі. Зуравія. Дружина магната Казимира Ромодановського, нащадка королівського роду Галичини й Льодомерії, що колись мали вагу під короною Габсбургів. Тепер навіть моє ім’я, яке прабабуся давала зі значенням «чиста, світла, біла», викликає у моїх спадкоємців лише глузливу посмішку, змішану з презирством. Що ж, нехай сміються. Останній сміх завжди залишається за тим, хто тримає ключі від склепу.

Поступово світ за межами мого ліжка почав наповнюватися звуками та ароматами. З боку кухні доносився глухий дзенькіт кришталю, сміх і незрівнянні запахи: печена курка з розмарином, овочі гриль, якась вишукана піца із сиром з пліснявою… Господи, я й не пам'ятаю, коли востаннє їла нормальну їжу. Але ці аромати призначалися не для помираючої старої. Вони влаштували бенкет. Поминки наперед — це так у стилі моєї любої родини.

«Та годі скиглити, Зурко, — висварила я себе подумки. — Ще трохи, і ти будеш вільна. Досхочу наскаржишся Казимиру та святому Петру, а поки що тримай фасад».

Я спробувала поворушити пальцями лівої руки й раптом завмерла.

Перстень. Мій важкий срібний перстень із родинним топазом, який Казік подарував мені на заручини п'ятдесят років тому і який я не знімала ніколи. На всохлому пальці залишилася лише бліда смужка шкіри. Його зняли, поки я спала під снодійним. Марно було тішити себе ілюзіями щодо залишків совісті у цієї зграї. Ну що ж… Нехай потішаться, хоч і недовго. Той перстень має одну цікаву властивість: він завжди повертається до господині. Іноді — разом із рукою того, хто його вкрав.

У вітальні почулися кроки. Поважні, міцні, шаркаючі. Підійшов натовп. Довелося розтулити важкі повіки, щоб вони не поховали живцем.

Навколо мого смертного ложа зібралося ціле паноптикум. Чоловік десять. Дехто з виразом удаваного смутку на обличчях і калькуляторами замість зіниць.

—Мамо? Ти прокинулася? – показово турботливо запитав син Якоб.

Він схилився над ліжком, і я розгледіла обличчя, схоже на батькове. Попри свою відстороненість, я все ж була рада його бачити. Сину вже перевалило за шістдесят сім, він трохи посивів, нажив зморшки біля очей, але виглядав моложаво. Проте, враховуючи його темперамент, молоденькі коханки та наукові ради у Кракові висмоктують із нього не лише гроші.

—Де усі? – почула свій хриплий голос. Звісно, у горлі сухо, сьогодні я й краплини води у роті не мала. Але моя гордість не дозволить показати себе слабкою.

Якоб нахилився та поцілував мене в чоло. Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж звичайно. Він пильно вдивлявся у моє згасаюче обличчя, наче намагався запам’ятати, або ж переконатися, що це не чергова гра старої відьми. З-за його широкої спини визирали інші: Ніна з натягнутою усмішкою, Леонід із нетерпляче складеними на грудях руками, їхній пасинок Віктор, який байдуже гортав щось у телефоні…

— Добрий вечір, пане Сильвестр. Проходьте, ви якраз вчасно, — раптом голосно мовив Леонід, розсуваючи натовп родичів.

До кімнати зайшов чоловік, чий вигляд одразу вирізнявся з-поміж цієї строкатої юрби. Сильвестр Степанович Карц. Сорокадев'ятирічний нотаріус і спадковий юрист родини.