2

Мене пересадили у візок та підняли на вісімнадцятий поверх у прозорому панорамному ліфті, наче якийсь екзотичний експонат для приватного музею абсурду.

Пневматичний механізм тихо гудів, а під нашими ногами розгортався сучасний Львів. Місто, назва якого за часів Австро-Угорської імперії була Lemberg, колись дихало кавою, димом пічного опалення та давніми інтригами. Тепер виблискувало скляними фасадами торгових центрів. За століття воно змінилося до непізнаваності. Як і родина Ромодановських. Тільки місто зберегло свій скелет, а от моя родина свій — давно розпродала за дріб’язок.

Двері ліфта розсунулися прямо у передпокій дворівневої квартири моєї дочки Ніни.

— Обержно, хлопці, обережно! — метушився Леонід, звертаючись до кремезних санітарів. — І прошу вас, надягніть бахіли! Тут щойно закінчився генеральний клінінг, паркет з натурального дуба, дуже чутливий до бруду.

Я ледь стримала сухий, тріскучий смішок. Надягніть бахіли, поки несете помирати стару відьму! Яка зворушлива турбота про дубову дошку. Леонід завжди вмів розставляти пріоритети: чистий паркет — на першому місці, душа тещі — десь між сміттєвим відром та антикварним комодом.

Мене внесли до величезної вітальні з панорамними вікнами. У центрі кімнати, прямо під кришталевою люстрою, вже було приготовлене ліжко. Не звичайне, а з регульованим узголів'ям — стерильне, з ідеально застеленою білосніжною білизною.

Я одразу зрозуміла: це не просто спальне місце для гостя. Це смертне ложе. Дочка та зять потурбувалися наперед, влаштувавши декорації для фінального акту мого життя з максимальним комфортом для себе. Щоб, не дай Боже, старе тіло не забруднило їхній ідеальний інтер'єр ще до приїзду нотаріуса.

Коли санітари дбайливо переклали моє тіло на ліжко, вони поспішили на вихід, отримавши свою «подяку» у вигляді чайових. Леонід підійшов до мого узголів’я. Він поправив край ковдри з таким виглядом, ніби поправляв стрічку на похоронному вінку.

— Дорога тещо, — просичав він своїм оксамитовим, поставленим голосом першокласного маніпулятора. — Влаштовуйтеся зручніше. Почувайтеся як удома. Всі вже сповіщені. За кілька годин родина буде в зборі та прибуде нотаріус.

Він навіть не запропонував мені склянки води. Не спитав, чи не болить мене щось. Леонід просто вирівняв спину, перевірив годинник на зап’ясті та зник у глибині квартири, залишивши після себе лише легкий шлейф дорогого парфуму з нотками кардамону та цинізму.

Я заплющила очі. Стерильний запах миючих засобів лоскотав нюхові рецептори, і я примусово витіснила концентровані аромати хімії власними спогадами.

У моїй уяві поставав не цей скляний мурашник і навіть не сучасний Львів. Я бачила рідний Краків. Бачила наш старовинний будинок із важкими дубовими воротами, на яких висів родовий герб. Нас вивезли звідти дітьми, але той дім досі жив у моїй пам'яті. За дев'яносто один рік мені довелося пережити все: війну, німецьку окупацію, радянські допити, бідність, розпач і чергове переписування історії.

Сучасниками прийнято вважати, що батьківщина — це кордони, накреслені олівцем на папері. Нісенітниця, моя батьківщина — це Галичина. Земля, яка не питає паспортів і не визнає тимчасових урядів. Вона пам'ятає моїх предків ще з тих часів, коли половина Європи носила одне королівське ім’я.

А що бачать мої спадкоємці? Для них спадщина Ромодановських — це просто грошовий еквівалент. Цифри в банках, коштовності, за які можна купити ще одну квартиру чи авто. Вони не здатні осягнути справжньої цінності нашого роду: землі, старих мурованих стін, прадавніх лісів, навіть боліт і шахт. Земля приховує столітні таємниці й джерела сили.

Але щоб це зрозуміти, треба мати глибину душі, а не дріб’язкові власницькі амбіції.

Перед очима спливло обличчя мого чоловіка, Казимира.

Він помер понад тридцять років тому. Казимир був єдиним чоловіком, якого я по-справжньому поважала. Аристократ, лікар з великими статками у довоєнні часи, він залишався людяним навіть збіднівши. Він знав, ким я є, і ніколи не боявся моєї сили, а навпаки, радився, коли опинявся у безвиході чи не міг вилікувати пацієнта. Часто Казік приводив мене до себе на прийом у якості асистента, адже я також мала вищу медичну освіту. Попри все, Казимир дотримав обіцянки і жодній людині не обмовився про мій дар. Свою лічницю він передав племіннику ще за життя, адже вважав, що медицина повинна служити людям, а не ставати предметом торгівлі між жадібними спадкоємцями.

Його поховали тут, у Львові, на Личаківському цвинтарі, під тінню старого тиса. Незабаром я ляжу поруч із ним. Моє тіло прийме той самий ґрунт, і ми нарешті будемо разом. Але перед цим я повинна віддати борги.

Думки переключилися на старшого сина, Якоба, який ще студентом утік до Кракова, щоб не працювати за професією батька. Обрав землю предків замість родинних чвар, і, чесно кажучи, я його розуміла. Поважний професор Краківського університету, Якоб користувався авторитетом у наукових колах, але з часом віддалився від нас. За останнє десятиліття він навідувався лише двічі. Його турбота обмежувалася показовими листівками на Різдво та переказами символічної суми на дні народження. Цікаво, чи приїде він сьогодні? Чи знову знайде причину, таку ж переконливу, як і завжди? А мені б хотілося хоч раз почути від нього щось дійсно щире, а не чергове вибачення, надруковане типографським шрифтом.

Але найважчий хрест несли жінки нашого роду, доля яких була важкою.

Спочатку я планувала передати свій дар доньці Ніні, яка не унаслідувала його від природи. У ній тече більше чоловікової крові, саме тому їй притаманний гострий аналітичний розум. Скільки разів я заводила розмови про особливий спадок, але прагматична Ніна лише сміялася. А коли я спробувала поговорити відверто, вона покрутила пальцем біля скроні й висміяла мою «забобонність». Після усіх випробувань, що випали на її долю — трагічної смерті першого чоловіка та втрати старшого сина Мирослава в автокатастрофі, сімейних чвар через онуку, та раптового заміжжя з молодшим за неї юристом Леонідом — наші взаємини остаточно зіпсувалися.